Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Джевіку, — прошепотіла ангел. Її очі, що зазирнули просто в мої, — чорні, потайні, безмісячні. Її ясний погляд. — Чому ти не відповідаєш мені? Чому не пишеш?
Горе і лють, океан поглинання.
— Я не можу, — видушив я із себе. — Не можу.
— Послухай мене! — скрикнула вона.
І відразу хвилі ринули стрімким потоком.
Тиша подіяла на мене, як удар. Я сів, обливаючись потом і задихаючись, і витріщився на освітлене обличчя якогось демона.
Воно зависло наді мною, деформоване обличчя з рисами людини та ігуани. Його тонкі губи розтулилися, показалися дрібні зуби. Я похолов од страху і відсахнувся до стіни, бурмочучи уривок з молитви на кідеті:
— Від того, що невидиме… від того, що ходить перед світанком…
— Вам щось погане наснилося, — сказав демон північною мовою. Голос у нього був хрипкий і дитячий, злегка шепелявий.
— Боже мого батька, — отак я шепотів і тремтів. Витер обличчя простирадлом. Силуети в кімнаті стало видно чіткіше: я розпізнав вікно і відзначив положення ширми, і вже знав, що ця постать переді мною — ніякий не монстр, а спотворена шрамами дитина. Вона була одягнена в подерту блакитну сорочину, зшиту, без сумніву, зі старої роби, а її м'яке волосся, непричесане, стирчало дибки. Тримала мисочку з олією, в якій горів шматочок бавовни, і світло від нього трепетало, немов умираюча комаха.
— Ви кричали, — повідомила вона.
— Не сумніваюся, — пробурмотів я.
— Що вам снилося?
— Один ангел. — Я дивився їй в обличчя, намагаючись зосередитися на прекрасних очах, таких життєрадісних, наділених такою солодкою прямотою. Вона з цікавістю придивлялася до мене.
— Якщо наснилося щось погане, ніколи не залишайтеся в ліжку. Треба встати. Ось дивіться. — Вона поставила мисочку з олією на підлогу, взяла мене за зап'ясток і тягнула, поки я не підвівся з лежака. Тоді підняла руки догори над головою. — Робіть так само. Добре. А тепер крутіться.
І ми поволі оберталися, здійнявши руки, і відкидали величезні тіні на стіни. Дитина при цьому урочисто декламувала:
— От і все, — сказала, опустивши руки. Вона посміхалася мені, очі її променіли. — Взагалі-то це треба промовляти, обертаючись довкола часнику на городі, але нам не дозволяється виходити вночі. Всі зараз на даху. Хочете піти до них?
Я кивнув і одягся в сорочку; дівчинка підхопила своє слабке світло і беззвучно попливла в коридор. Кімнати стояли темні й порожні; ми сполохали кількох щурів по кутах. Повітря було холодне, тхнуло цвілою соломою. Я побачив, що радху, зазвичай таке яскраве, таке життєрадісно-домашнє, може бути ще й місцем цілковитого запустіння. Босі ноги дитини безшелесно ступали холодною кам'яною долівкою, і світло, яке вона тримала, блимало під арками склепіння.
Врешті ми дійшли до вузьких сходів, де повітря було свіжим і зірки дивилися вниз через трикутний отвір у даху. Сходи були такі круті, що дівчинці довелося просуватися повзком, а я тримався за її ступнями, вже почувши м'які голоси зовні. Ми вийшли на дах, у неозору ніч. Небо було всіяне гострими кришталевими зірками. Серпик місяця сипав своє порошнисте світло на зруйнований будинок і виняткову тишу навколишніх полів.
— Джевіку! — Мирос вигукнув таким переповненим емоціями голосом, що я зрозумів раніше, ніж побачив його: він п'яний. — Дякувати Авалеї, ти прийшов. Це жахливо. Це було жахливо.
Я рушив до нього. Виткі лози шелестіли й лоскотали мені щиколотки.
— Амаїв! — промовив гострий голос. — Що ти витворяєш із тим світлом? Зараз же загаси, тільки олію не розлий.
Дівчинка слухняно задмухнула світло.
— Йому приснився поганий сон, ямас.
— Поганий сон. — Мирос зітхнув. — Навіть спання небезпечне…
Вони сиділи під низьким муром, що тягся вздовж краю даху; виткі рослини вкрили тут камінь густою завісою. Мирос, тримаючи пляшку, сидів з опущеним поглядом і ховав обличчя в тіні; дівчина з упертим підборіддям поклала голову йому на плече. Трохи осторонь від них сиділа висока дівчина у шалі, широко розкинувши ноги і розвернувши ступні досередини. Гадаю, вона була несповна розуму. Наближаючись до них, я перечепився через порожню пляшку і з розгону сів посеред звислих лоз.
— Обережно, — обізвався Мирос. — Ото гримнешся з даху, вай, і я, на додачу до всього, ще буду винен у смерті евнеаньї.