Чужинець в Олондрії (ЛП)

— А, так-так, — дурнувато шкірилася Ларіс.

Я випив, скоріш заради того, щоб розвіяти власне збентеження, аніж од справжнього бажання хильнути тейви. Завдяки напою зірки стали виглядати яскравішими, немов вирізаними з неба кравецькими ножицями. Десь далеко в полях валували пси.

— Ларіс, Ларіс, — сумно протягнув Мирос. — Ти не знаєш, хто я. — Він сперся головою об мур, його риси у бляклому світлі згладилися. — Ніхто не знає, хто я, — пробурмотів він. — Може, за винятком мого дядька. Навіть Джевік не знає, а він же мій найкращий товариш на схід од Сінидре.

— Я знаю, хто ти, — заявила Ларіс.

— Ні. — Мирос втомлено похитав головою, катуляючи нею по муру. — Ніхто не знає. Ніхто з вас. Джевіку. — Я відчув, що він дивиться на мене, хоча його очі губилися в тіні. Лише щока й чоло блищали. — Ти думаєш, Джевіку, що я шляхетний пан, — хрипко вів далі. — Але ти помиляєшся. В мене нема честі. Я забуваю все, забуваю кожного. Одного дня я забуду навіть Нічний Ярмарок. Я забуду його на досить довгий час, щоби знову сміятися. Я ненавиджу себе за це… Одного разу я спробував піти до війська. Щоб послали на Лелевай. Всі казали, що я не зможу пройти вишкіл. І вони мали рацію. Я забагато пиячив — ти ж знаєш: коли носиш меч, вони дають тобі кредит всюди… А скільки я просадив у грі! Словом, меч мені довелося повернути. Десь із рік я думав, що помру від сорому. Я довів, що всі вони мали рацію — брати, дядьки, всі… Але потім… — Він знизав плечима. — Мені забракло мужності й на те, щоб убити себе. Здавалося, набагато розумніше поїхати на полювання…

Він засміявся, але навіть у місячному світлі було помітно, як напружились м'язи довкола рота.

— Правда полягає в тому, що в житті мені вдавалися лише дві речі: полювання і лондо. Навіть у коханні я невдаха. Навіть у служінні богині. І тому, моя Ларіс, я сплю сам.

Він поцілував її в тім'я.

— Ні, ні, — тупо повторювала дівчина, чіпляючись за комір його туніки. — Я знаю, хто ти. Ти чоловік, що був мені провіщений у таубелі, чоловік з довгою тінню.

— Ні, — заперечив Мирос. — Я — не він. — Він нахилився і тицьнув мені в руки пляшку тейви. А тоді, з деякими труднощами, відсунувся од Ларіс. Коли він з нескінченною ніжністю прибрав свою руку, якою досі обіймав її за плечі, вона схопила його за туніку малими безцеремонними руками.

— Це помилка, — сказала вона, п'яна і сумна, коли йому врешті вдалося повернути її руки на її власні коліна. — Ти мав кохатися зі мною, ламмаро. У цьому домі ми не знаємо сорому. Всі ми втратили свій сором, коли втратили своїх братів. Ось дивися. — Вона вказала на свою сестру, високу дівчину в шалі, яка сиділа як загіпнотизована і споглядала свої притрушені місячним пилом долоні, відкриваючи й закриваючи їх. — Вона носить бродрик, але не є вдовою. Вона зовсім не заміжня. — Голос дівчини стишився до шепоту: — Хоча в неї була дитина. Ми її поховали… Я знаю, що вона гарніша за мене, але, хай там як, мій час наближається. Ман Вотіс прочитала це для мене в таубелі. Вона сказала: чоловік з довгою тінню. Він має прийти у місяць толай. Але зараз не толай, так? — Вона обвела нас поглядом, її обличчя ясніло.