Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Вона ослабила пальці.
— Напиши, — прошепотіла. І слабка посмішка на вустах. Вона взялася демонструвати пантоміму, немов плеще по долонях іншої дитини, і заспівала острівну пісеньку.
Я знав цю пісеньку. Знайома мова. Мені прийшло до голови, що тільки від неї я можу почути звучання рідної мови у цій країні книжок і ангелів. Вона засміялася і перейшла до другого куплета: «миска зеленої зупи із манго». І я пригадав, як намагався навчити Джома співати; це було в патіо під помаранчевими деревами.
— Джіссавет. Зупинись.
Вона замовкла, але рот тримала відкритим. Насупила брови: вогонь охопив міста.
— Джіссавет. Мені потрібна твоя допомога. Для цих людей. Я зараз в одному домі в Долині.
Повітря затріпотіло, викривившись довкола неї.
— Ну припини. Послухай. З ними скоїлися просто жорстокі речі. Може, ти могла б їм що-небудь сказати. Щось таке, що дасть їм надію.
Вона дивилася на мене невтішними очима.
— Я не можу. Вже казала тобі. Існує прірва між… Вона жахлива. І вони — ті люди — не такі, як я.
— Такі.
Вона похитала головою.
— Ні. От ти — така людина, як я. Ти з мого народу. — І знову її голос, легкий і моторошний, перейшов у пісню. На цей раз вона оспівувала долини й рівнини Тінімавету, тамтешні гирла, де великі ріки пливли в море, полишаючи по собі намул. Вона оспівувала рибалок, чиї тіла звикли до повітря, рибалок, які, на відміну від інших чоловіків, не божеволіли од постійного вітру. А ще вона оспівувала довгу історію Ітікнапета Мандрівника, який першим привів людей на острови.
Вона оспівувала ці землі. Посталі Землі, що пахнуть шуваром. Кідеті-палет: Острови Людей.
— І це буде місце, де житимуть люди, — співала ангел. — Це буде дім людських істот.
Я згадав його, я відчув його — рідний дім, з усією його далекою солодкістю; я згадав його через високий голос мертвої дівчини. Один спогад особливо чітко постав при її співі: ранній спогад про те, як я намагався навчити брата співати цю пісню. «Мій батечко — це пальма, — казав я йому тоді. — Повтори!». І він казав: «Мій батечко». «Це пальма», — настоював я. Але він не відповідав. Він прикипав поглядом до дерев, длубаючи сандаликом крейдяну борозенку між плитами. Як завжди, коли на нього тиснули, він, здавалося, відступав за захисну стіну з нерозуміння й байдужості, властивої безумству.
Я чітко уявив його собі. Скільки йому тоді було років? Шість, можливо сім. Він вже тоді не міг вчитися, але батько ще цього не помітив. Він одягнений у коротку блакитну камізельку з вишивкою червоними й помаранчевими нитками; в мене була достоту така ж. У нього пірвана штанина. Якби я запитав його, як це сталося, він би не знав, або не сказав би мені, хоча краї діри поплямлені кров'ю. Він навіть не поскаржиться, що йому болить, хоча мав добряче роздерте коліно десь там, у такому місці, яке ніколи не буде назване.
«Мій батечко — це пальма, — казав я йому тоді. — Повтори!».
Я бачив, як інші діти бавляться в цю гру. І навчився від них, перейняв оте хитромудре перехресне плескання — і хотів, аби брат перейняв його від мене. Коли я закричав на нього, в його погляді, як крило птаха, промайнула настороженість.
«Ану кажи», — засичав я крізь стиснуті зуби, люто, намагаючись його налякати — прорвати його простоту і добутися до нього.
Він одвів погляд, втупився невідомо куди. Чи знав він, що зараз станеться?
Я обома кулаками штовхнув його просто в груди, він звалився на спину і заревів.
А тепер, коли минуло стільки років, на чужині, під звуки співу ангела, я знову пережив той момент одчаю, що намагався подолати прірву, ту жахливу спробу дістатися, відчайдушну й жорстоку, коли любов перетворилася на насильство, коли я був готовий здерти шкіру з його обличчя, аби дізнатися, що під нею лежить.