Крига. Частини І–ІІ

— А власне, про що йшлося?

Зрівнялося крок із Теслою.

— Прошу?

— Ви зіскочили й одразу ж хотіли тікати.

— Я не міг при Стєпані. Вночі мене відвідав пан Фоґель. Чи маєте ви, докторе, на них якийсь вплив?

Це його явно засмутило. Він піднявся східцями в люкс і, завагавшись, устав, повернувшись спиною, спершись ліктем на відчинене вікно з видом на місто. Вперше він відводив погляд і ховав обличчя. Це не обов’язково віщує брехню; це може передвіщати бентежну правду.

— Я не маю наміру мати з цим нічого спільного! Вони найохочіше тримали б мене весь час у золотій клітці!

— Але ж, мабуть, уже дізналися про мої єкатеринбурзькі пригоди. Пан Фоґель сказав, що це наслідки придворних воєн між розтальниками й заморозниками. Й у мене склалося враження, що далеко не економічні міркування тут найважливіші. Ви мене слухаєте, докторе? То не наука чиста й вільна — це питання життя і смерти. Ви, докторе, мали коли-небудь справу з мартинівцями?

Це остаточно вивело його з рівноваги. Відірвавшись від вікна, зі стиснутими губами й руками, щільно вкладеними уздовж тулуба, він натягнуто вклонився.

— Вибачте, — і віддалився коридором: високий, худий силует, білий костюм, веселка тьмітла навколо білости.

Тут спогад про образ перекрив образ, і самовладна думка повернула голову до шиби, — але сонце просвітлювало шибу, до полірованих сталевих елементів вагона, — але сонце відбивалося від сталі; поквапилося увійти до купе. Щільно затягнувши заслони, зазирнулося у дзеркало.

А в дзеркалі — бліда тінь, зібрана позаду й навколо обличчя, блимала й танцювала, наче полум’я на рефлекторі гасової лампи; тінь і слабкі смуги світіні, мерехтливе поблискування на межі сприйняття. Стоялося і дивилося. Хвилину, другу, довше, знерухоміло, а вони витанцьовували, пересувалися у дзеркалі й деформувалися у тлі — аж потяг смикнувся, ударилося чолом у позолочену раму, й химера розвіялася. Оце і є гіпноз; оце і є примус.

Підстрибнулося на місці тричі, вкусилося основу великого пальця, порожньо розсміялося і полизалося холодну поверхню дзеркала, сюрпль, сюрпль, сюрпль, довгі лизкання язиком по склу. Потім сілося біля секретера, підперлося голову руками, щоб вона не гепнула з глухим стуком на стільницю. Що робити? Що робити? Негайно вигулькнула стара спокуса: замкнутися в отделении, не виходити, жодних контактів з іншими пасажирами, жодних розмов із панною Муклянович, а вже, борони Боже, з доктором Теслою чи Юналом Фессаром. Може, пан Фоґель перебільшував, думав налякати легкодуха, щоб більше їм під ногами не плутався. (Настрашив). Пєлку найімовірніше самі мартинівці викрали з Транссибу після того, як він їм брата каменюкою затовк. Отож — не виходити. Не спокушати долю. Залагодиться справу з Міністерством Зими в Іркутську, другу тисячу в кишеню — і назад. Сектанти й заморозники відчепляться, як побачать, що син має стільки само спільного з батьком, як людина з мавпою. Лишень не провокувати. Більше ніяких бешкетів. Жодних публічних натяків. Голову в пісок. Так. Бо коли уже вийдеться поміж люди, коли потрапиться поміж сором і ганьбу, то порятунку немає: вчинки сильніші, ніж їхній об’єкт, слова сильніші, ніж той, хто їх каже, сучасність сильніша, ніж минуле, — немає влади над щосекундною реакцією, кожним рухом руки й гримасою обличчя, клятою посмішкою. Боїться. Перемагає брехня моменту.