Крига. Частини І–ІІ

І хапається за теслектрод, і згорається у тьмічці. Адже, чи не малося наміру переконати доктора покинути неприродну хворобливу звичку? Чи не обіцялося щиро mademoiselle Філіпов з лицарським наміром? Але настала мить, і діялося — так, говорилося — так, робилося — так.

І ще б то були принаймні якісь рішення великої моральної ваги! Щоб вогонь, і битва, й шторм, і кров невинних, і бодай Лорд Джим чи інший шляхетний людський метал зі сторінок Конрада, який не гнеться, не гнеться, аж врешті тріскає — з грюкотом і відлунням, що розходиться по ближніх. Але ні. Навпаки. Маленький сором, соромчик, соромченя, одне, друге, десяте, соте, таке дрібне, що невидиме неозброєним оком, бактерії душі, перед якими немає захисту, — хіба що суворий карантин.

Аби лиш ота пригода з теслектрикою не призвела до патологічних наслідків, дурням щастить, але поки що годі в цьому потязі кроку ступити, щоб не потрапити в нову халепу. Вирівнялося дихання. Належить розважити справу холодно й без упереджень. По-перше, від цього не вмирають. (Тесла не помер. Поки що). По-друге, це минається, принаймні слабшає, проходить з часом. По-третє — по-третє, властиво, що відбувається?..

Піднеслося руку перед очима. Вона не тремтіла. Хухнулося у жменю. Не з’явився жоден тьмяний наліт. Відхилилося фіранки й поглянулося крізь інтерферограф. Жодних змін, інтерференція світла відбувається і далі.

Дійсно, відчувається аномально бадьорим, але в цьому також немає нічого незвичайного, іноді для цього вистачить келишка доброї горілки. Тесла допитувався про вплив на владу розуму. Пам’ять — чим є пам’ять, інтерпретована власне як психічний феномен: коморою духовної роботи, чи звиклим відображенням станів мозку? Дивилося на мигтіння за вікном останніх будівель Тюмені. Якщо мається рацію і не існує єдиного минулого, не може також існувати єдиної пам’яті про минуле: пам’ятається багато версій взаємно між собою суперечних, а розум намагається їх якось погодити, а звідси розмиті спогади, фальшиві меморії, білі плями, де пам’яті нашарувалися одна на одну, розмазалися, нівелювалися. Проте людина отьмічена, призвичаєна до логіки лютих, так-так, ні-ні, під арістотелівським ножем істини — чи вона не мала би пам’ятати минуле чітко й виразно, без жодних сумнівів?