Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Але…
— Викаже! Проводники мені розповіли: він відкупив квиток перед самим виїздом із Санкт-Петербурга в якогось торговця хутром за півтори тисячі рублів. Півтори тисячі! Буржуй-комуніст! Ха! Це він!
Вона обернулася і натиснула клямку. Роззирнулося безпорадно по купе. Килим, секретер, постіль, повсюди лежали папери, десятки аркушів, списаних комбінаціями літер, випробуваними під час криптоаналізу: на перший погляд — записки божевільного, більше нічого.
BJAH. І це він мав запам’ятати на роки Сибіру? Якою ж дивною машиною є людська психіка: у чим впорядкованіший лад запряже довколишній світ, з тим більшим гнівом напиратиме на останні гнізда безладу в ньому. BJAH! Бути цього не може, ключ м у с и т ь щось означати.
Єлена говорила своє, вмовляючи, й прохаючи, й смикаючи за руку, як нестерпна молодша сестра, — тим часом ця остання загадка не дозволяла вирвати себе з думки, цвях у черепі, рана в голові, турбує, болить, не дає спокою, треба почухати.
— Ви знову мене не слухаєте!
BJAH. А якщо літери справді не мають жодного значення? Якщо це ще простіше? Зміщення абетки на один, на дев’ять… 1–9–0–7. 1907.
Усе забудуть — але не забудуть рік свого заслання.
— Сімнадцять років.
— Що?
Глянулося над Єлениним плечем, чоловік у дзеркалі мав дуже дивну міну. Сімнадцять років. Обличчя батька, коли він ішов до Сибіру, — забуте — незабуте, — на скільки він тоді був старший, усього на кілька років: майже одноліток! Немає фотографії, немає зображень, лише поліційний опис й істинно-фальшиві спогади. Найнадійніший і, по суті, єдиний спосіб — це дзеркало: тільки так, тільки цією мірою існує у сьогочасності батько, тільки в цій формі.
Єлена, насупившись, озирнулася через плече. Чи бачить вона, що відбувається навколо з тінню? Чи зауважила вона форму цієї ажурної підтьмітки?
Застебнулося пікейну камізельку.
— Зєйцов. Його мотиви могли бути зовсім іншими…
— Але! Я розпитала їх добре: всі мали давно викуплені квитки, тільки Зєйцов ні, тільки на нього переписували в останню мить. Тож, або це він, або — ніхто. Хіба що заморозники слухаються якихось ясновидців.
Ступилося за поріг. Панна Муклянович зробила кніксен перед Mrs. Вайт-Ґесслінґ. Неприємно вражена англійка відвернулася.
Єлена прошипіла, кваплячи:
— Я вас, пане Бенедикте, не буду тягнути за краватку, якщо ви на це сподіваєтеся.
— Ти мала би прилягти, знову заслабнеш.
— Заслабну? Про що ви кажете? Й коли це я дозволила вам на подібну фамільярність у звертанні? Пане Бенедикте!
З ключем у руці поглянулося ще раз на перекинуте догори дриґом купе. На самому верху, серед паперів, розкиданих на постелі, лежала рекламна брошура Транссибу, відкрита на сторінці, забазграній помилково пригаданим шифруванням.
Повернулося ключ у замку, зелена тінь затопила вікна, коли експрес в’їхав на мить поміж дерев; запаморочилося у голові, й думка, раптова як ота тінь, заполонила свідомість:
А якби вдалося розшифрувати ще й цього листа?
Про деякі засоби спілкування Бога з людиною
За другою водкой Філімон Романовіч вийняв фотографію матері.
— Мусите знати, що жодна світлина, ані малюнок не відтворять її вроди, така гарна була моя мати, що, як розповідав не раз, тверезий і п’яний, а я йому вірю, тим більше, коли горілка його розбере, — що ледве погляд його на неї впав, сказав собі фатер мій: оця дітей моїх на світ мені приведе, від цієї красавицы візьмуть вони все те добре, чого від мене не візьмуть. Так він каже, і є Бог на небі, слушно каже, бо й те ви мусите знати, как вам по отчеству, а, Філіповіч, ще одну налийте, дякую, те знати мусите, Вєнєдікте Філіповічу, що мій батько, Роман Романовіч, людина, може, й доброго серця, проте лихих пристрастей. Заздрісники, яких не бракує у жодному повіті, особливо в земствах таких, де всі родовиті знаються від дідів-прадідів, і всякий гріх, кожна недуга, як і кожна чеснота, багато разів устигли перетекти між нами через кров, якою ми обмінюємося із покоління у покоління, усі там родичі, отож, заздрісники, кажу, обмовляли його розпусником і безсоромником. Прикро це, коли син про батька чує такі речі: почує від чужого, заперечить, захищатиме батькову честь, але почує від родичів, від родини, приятелів, — що діється із сином? Щойно зі сльозами на очах почне проклинати й засуджувати батькову аморальність! Син! Він перший обвинувач, він страж правоти! Скиньте оту гримасу. Було так і зі мною.