Вибрані твори в двох томах. Том 1

1 в безвість падають і падають хвилини, і в жилах кров шумить, як дальній шум дібров.

Нехай жовтіє лист, і срібло криє скроні — мені не сумувать в сумній алей тиші, я юні наздогнав багряногриві коні, — є інша молодість — це молодість душі.

Нехай я в льоті днів сніжинкою розтану, і тихий карий зір закриють крила вій, та молодість моя, мов квітка осіянна, все буде, буде жить в поезії моїй!

1955

Зорі облетіла жоржина, не чути зозулі “ку-ку”, і верби зайшли по коліна напитись води у ставку.

Одлинули денні турботи, вечірня пливе каламуть. Колгоспні дівчата з роботи з веселою піснею йдуть.

1 слухають верби їх кроки, а синяви линуть моря...

1 вітер цілує їм щоки, рум’яні, неначе зоря.

1955

У пісні юність ожива, любов моя безкрая. Цілує сонце дерева, промінням обнімає.

Любов моя, моя земля, мене нема без тебе. Тремтить закохане гілля і тягнеться до неба.

Листків зеленії вуста солодке шлють зітхання... І лічить радості літа зозулине кування.

1956

Шумують сосни, грають води, там, за садами, рейок дзвін... Голівкою хита удодик, немов “добридень” каже він.

Щасливий край! Містам і селам в квітках всміхається земля.

І пташці з чубиком веселим “добридень” серце промовля.

Вона голівкою хитає, очиці ж добрі і малі.

І в щебетанні птиць лунає “добридень” радісній землі.

1956

Карпатські гори, мов застиглі хмари... Упала тінь на доли од вершин.

І наплива з зелених полонин поміж смерек мелодія флояри.

Вона звучить, і слухає земля, притихла вся, аж ген, де верховини...

І скільки серцю в світлі ці хвилини її печаль і радість промовля!..

Мовчать в траві невидні скрипалі, палає захід в зоревім пожарі...

І світяться гуцула очі карі, а в них — любов до рідної землі.

1956

Блиснула мечами хмарна вись над нами, і ударив грім,

небо пролилося срібними сльозами — дощиком дрібним.

Лине дощ ласкаво, нагинає трави, квіти колиха.

А у небі блиска вогненно й криваво ляскіт батога.

Дощик так і ллється, дощик так і лине, срібний і рясний...

А земля сміється, й неба п’є краплини колос наливний.

1956

День одсяяв. Зустрічі, розмови.

Дальніх шахт замовкнули гудки. Черкають повітря вечорове в бриючім польоті ластівки.

Лиш не втихли гомони заводу там, де домен заграви руді.

Ти несеш у відрах темну воду, і відбились зорі у воді.

“Дай напитись!” — “Прошу”. І словами душу ти стривожила мою.

Я зірки ті розігнав губами, і здалося, що я небо п’ю.

1956

На траві роса іскриста п’є проміння янтарі.

Над посьолком зір намисто ніч розсипала вгорі...

Сяйво їх, ясне, безкрає, на усе кладе печать.

Срібний місяць все збирає і не може їх зібрать.

Хтось шепоче, хтось зітхає...

Чи шумить це в жилах кров?..

І гармонія десь грає про шахтарськую любов.

1956

УЧИТЕЛЬ

Учитель мій! Як ми тебе любили, як слухали тебе в полоні юних мрій!

У пам’яті моїй тримає років сила твій тихий карий зір і кашель твій сухий.