Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Навкруги був сніг, вітер, поле — і тоді Івановський зрозумів, що нібито здолав половину шляху, тепер вернутися назад уже не зміг би, на це в нього просто не вистачило б сил. Він більше не оглядався. Позаду вже нічого для нього не було, — все добре чи погане чекало на нього попереду.
Потім він двічі підряд упав, просто не втримався на ослаблих ногах, підводився не одразу — спочатку віддихувався на снігу, тамуючи біль у потривожених ранах. Іншого разу йому не пощастило ще більше — упав незручно — на спину: больовий удар був настільки сильний, що лейтенант на якийсь час утратив свідомість. Потім отямився, проте довго ще лежав на снігу, відчуваючи під собою твердий кругляк гранати. Всетаки він зміг якось підвестися, сісти, далі, хитаючись, стати на ноги і зробити кілька дуже невпевнених кроків.
Івановський старався ні про що не думати, навіть не дуже розглядався навсібіч, однаково мало що видно, зате не відводив погляду од снігу, по якому тяглися глибокі сліди Пивоварова. Вони йшли в одному напрямку, видно, боєць добре пам'ятав учорашній шлях з того села і швидко наближався до нього. Івановський тепер найбільше боявся, щоб не збитися з цього сліду.
А збитися можна, особливо коли підступала чергова хвиля знемоги й темніло в очах. Але тоді він спинявся, встромляв у сніг гвинтівку, підпирав себе її дерев'яним прикладом і чекав, поки слабість мине. Крім того, йому дуже набридав вітер — не давав глянути вперед, витискував із очей сльози; іноді його сильні пориви так штурхали Івановського, що той, хитаючись, ледве не падав з ніг. Але вперто протистояв вітру, власній знемозі, болю. Він розумів, звичайно, що навряд чи стріне тут Пивоварова, скоріше за все ніколи більше не побачить свого бійця, та все одно він мусив пройти тим шляхом, на який відправив його. Івановський просто не міг лишити бійця невідомо де і рятувати себе. Безперечно, він багато ким ризикував на цій війні, певно, багатьох з його волі спіткала смерть. Але цей його ризик відрізнявся од усіх попередніх — він був останній, і тому Івановський повинен дійти до кінця. Коли у цій диявольській сутичці зі смертю він не зберіг багатьох, то він і себе не беріг, і тільки це виправдовувало його командирське право ризикувати життям інших. Другого права на війні лейтенант не хотів визнавати. Принаймні, перш ніж загинути самому, він мусив переконатися, що де-небудь у цьому полі не стікає кров'ю його Пивоварчик.
І лейтенант ішов — хитаючись, розслаблено, раз у раз спотикаючись і обпираючись на важку й довжелезну гвинтівку Пивоварова. Одного разу, коли від утоми зовсім обважніли ноги, сів на землю, довго спочивав. Але щоб устати потім, йому довелося стільки витратити і без того мізерної сили, що він більше не сідав і спочивав, обіпершись на приклад гвинтівки. Зупинявся він тепер через кожні чотири-п'ять кроків. На більше в нього не вистачало снаги.
Лейтенантові видавалося знову, що пройдено кілометрів зо два, не менше, і він засумнівався в правильності слів Пивоварова щодо відстані до цього села. Важко було повірити, що воно за один-два кілометри від їхньої лазні. Шкода, цього разу він не прихопив із собою годинника й не міг простежити за часом. Але за якимись непевними прикметами йому показалося, що село недалеко, можливо, він уже на його околиці. Одначе сліди Пивоварова тяглися й тяглися в пітьмі, здавалося, їм не буде й кінця в засніженому полі. Де зараз міг бути сам боєць, важко було вгадати? хоча лейтенант був готовий до найгіршого. Проте могло статися, що боєць, як і вони вчора обидва, втік од погоні й де-небудь поранений лежить у полі.
Івановський мало не пройшов мимо нього, бо сліди на снігу все кудись вели і попереду нічого не було видно. Але раптом трохи збоку в мутній темряві ночі серед заметеного снігом чорнобилю щось невиразне мовби ворухнулося. Спочатку він не звернув уваги на це, лише ковзнув поглядом, та коли зупинився й придивився уважніше, то щось розпачливо здригнулося у ньому всередині. Тихо, майже беззвучно, на вітрі метлялося щось схоже на шмат паперу, хоча звідки тут міг узятися папір? Він зійшов із слідів Пивоварова і, не в змозі відвести погляду від недалекої гривки чорнобилю, насилу пересуваючи ноги в снігу, поплівся туди.
Ще здалеку і якось ураз Івановський заглядів у тому чорнобилі білий невиразний горбик, характерну лінію людського тіла, чорні халяви чобіт у снігу. І він спинився. В голові майнуло химерне здивування — хто міг тут лежати, в нічному полі, в таку холоднечу? Лейтенант усе ще не хотів зв'язувати подумки те, що побачив, зі своїм Пивоваровим, очевидно, було надто безглуздо бачити у цій позі бійця, думалося, це хтось інший, випадковий, чужий тут чоловік.