Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Через награне (так, награне) ставлення під сумнів існування реального світу Декарт по колу повертається назад до (цього разу «науково доведеного») існування реального світу. Якби його сумніви були щирими й справжніми, він би не зміг (навіть уві сні) сказати, що вірить в емпіричний світ, який має бути справжнім і неоманливим, і на основі цієї компіляції побудувати своє «доведення». Тобто в нас більш ніж достатньо підстав сумніватися в справжності Декартових сумнівів. Нам варто намагатися віднайти сенс його пошуків, бо ж навіщо нам розв’язувати задачу, якщо вона тільки підтвердить усе те, у що ми й так раніше вірили? До того ж, це водночас іронія і парадокс, що підвалини наукового методу та наукового дискурсу Декарт зачав і народив у площині таємничих мрій[661]. Кант пізніше висунув тезу, що чистому розуму потрібен зовнішній, емпіричний світ, щоб він взагалі був здатен думати. Іншими словами, для того, щоб розум міг функціонувати, йому треба оперувати зовнішніми стимулами, тобто їхніми поняттями. Мова сама по собі — це мережа абстракцій, які самі по собі не мають жодного значення. Раціональність сама по собі тільки інфляційно обертається по колу, раціональність сама по собі — порожня. З іншого боку, емпіричність сама по собі позбавлена інтерпретації, у неї немає значення, вона беззмістовна, без-сенсова, а отже, вона не існує[662]. Факти не діють без раціонального реципієнта, тобто чіткої раціональної рамки, у якій вони отримують інтерпретацію, ім’я та значення. Як пише Колдуел, «не існує ніяких голих фактів»[663].