Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи
- Автор: Седлачек Томаш
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-244-4
- Переводчик: Тетяна Окопна
- Жанр: Экономика
Электронная книга - «Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи». Краткое содержание книги:
Автор — чеський економіст, радник президента Вацлава Гавела у 2001-2003 роках — у своєму дослідженні сміливо виходить за межі економіки та поєднує її з історією, філософією, психологією та давніми міфами.
ISBN 978-617-679-244-4
Томаш Седлачек © текст, 2012
Тетяна Окопна © переклад, 2017
Іван Міклош © передмова, 2017
Дмитро Подолянчук © дизайн обкладинки, 2017
Видавництво Старого Лева © українське видання, 2017
І хоча матеріальні речі, як і простір, нібито можна сприймати тільки органами чуття, однак виникає протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом. Утім, Декарт намагається міцно триматися раціоналістичної методології, якій же сам і прочищає дорогу. Якщо почуття нам говорять щось інше, ніж розум, правда завжди лишається за розумом. І хоч ми й не бачимо цієї реальності, розумніше все ж довіряти логічному поясненню. Адже існують речі, які ми не здатні осягнути органами чуття — подеколи вони сліпі й мовчать, і там, де вони безсилі, у силу вступає розум.
І хоча «у реальному світі» не можна ділити молекулу до безкінечності, проте ми здатні це зробити в наших думках (уяві). Тобто реальний світ більше нагадує світ раціональний, аніж світ, який ми знаємо лише зі «звичайного» досвіду.
Та як ми можемо бути впевненими, що зовнішній світ явищ (а отже, й простір) узагалі існує, якщо ми не можемо вірити власним чуттям? Як ми можемо знати, що все це нам не здається? Адже це б означало, що Бог обманює нас і все, що ми «бачимо», — це лише ілюзія про простір, матерію і час. Часом Декарт веде роздуми про зовнішній світ як про суцільний сон, який об’єктивно не існує. Втім, як пише Декарт, це означатиме, що є Бог, який хоче нас обманювати. Але для нього така ідея — неприйнятна. Він більше не розбирається, звідки черпає свою впевненість, опирається лише на певні теологічні докази, що виходять з християнського розуміння Бога як того, хто нам подарував світло[647]. Тобто якщо Бог максимально правдивий і досконалий, він не може хотіти нас обманювати. Якщо ж ми припустимо, що Бог не одурманює нас своїм сонним опіумом[648], то дійдемо висновку, що зовнішній матеріальний світ реально існує і ми можемо його досліджувати. То про який тип «наукового досвіду» взагалі йдеться?
Найперше з усього матеріального світу Декарт зосереджується на тілі людини. Воно хоч і належить до матеріального світу, проте вирізняється тим, що певним чином з’єднане з нашим інтелектом, який не підпорядковується простору. Матерія, що перебуває в просторі, впливає на наше тіло, яке виступає медіумом, — так матерія через наші органи чуття взаємодіє з нашим розумом. Наступний крок веде до дослідження суті речей, що впливають на наше тіло, — матеріальних предметів, принцип яких і шукає Декарт. Він не знаходить його ні в чому з того, що ми можемо осягнути органами чуття (наприклад, колір, твердість, теплота, маса), а вбачає лиш у розпростертості, яку можна описати трьома математичними характеристиками: розпростертість вшир, уздовж і вглиб (у картезіанській системі їх представляють осі х, у та z)[649]. Причиною того, чому природність речей визначає саме розпростертість, демонструє Декарт на прикладі з каменем. Ми можемо собі уявити, що, роздробивши камінь, ми відберемо в нього твердість; ми можемо також уявити собі камінь, у якого немає кольору, він прозорий; ми можемо відібрати вагу, відчуття холоду й тепла і всі інші характеристики. Єдина субстанція, яку ми більше не можемо відділити від каменя, — це його розпростертість у трьох вимірах (res externa). І ця субстанція тотожна з простором[650].
Моделі й міфи
У руках раціоналістичного Декарта емпіричні сприйняття (які в часи пізньої середньовічної схоластичної традиції вважалися синонімічними з поняттям розум) зазнали поразки, у боротьбі «за реальність» переміг розум. Декарт нібито розвиває притчу Платона про печеру, коли пише: «Усе, що бачимо, ми сприймаємо за підробку; ми не будемо вірити, що хоча б щось із цих предметів, які репрезентує наша зіпсута пам’ять, взагалі колись існувало. Адже я переконаний, що все, що бачу, — неправдиве; вірю, що ніколи не існувало нічого з того, що репрезентує зіпсута пам’ять; у мене взагалі немає ніяких відчуттів; тіло, форма, розпростертість, рух і місце — це химери. Що ж тоді буде правдивим? Очевидно, тільки те, що нічого не буває напевно»[651]. Трохи згодом битва раціоналістів з емпіриками відбулася ще раз і результати боїв були різними, історично останній нищівний удар в суперечці про недосконалість наших органів чуття наніс саме Декарт.
647
«Перша властивість Бога, про яку було б доречно тут зауважити, — це те, що Бог — правдивий і що він подарував нам все світло. І це зовсім не поєднується з думкою, що він може нас обманювати, тобто бути причиною помилок і непорозумінь, з якими нам доводиться боротися». З кн.: Декарт, Рене. Принципи філософії, 37.
648
«А якби Бог безпосередньо сам по собі вклав у наші думки ідею цього розлогого матеріалу чи якби тільки зробив так, щоб її передала якась річ, у якої б не було ні розпростертості, ні форми, ні руху, ми не зможемо знайти жодного доводу, чому не вважати його шахраєм. Адже ми дуже її однозначно сприймаємо як річ, відмінну від Бога й він нас, чи то пак від нашої думки... Я вже давно зрозумів, що передбачливість Бога аж ніяк не співвідноситься з тим, щоб він обманював. І тут необхідно зробити висновок, що існує певна річ, яка розпростерта вздовж, вшир і вглиб, має всі характеристики, які (як ми дізнаємося) притаманно мати речам у просторі». З кн.: Декарт, Рене. Принципи філософії, 83-85.
649
«Оскільки я відчуваю своїми чуттями різні форми, звуки, запахи, смаки, тепло, твердість тощо, я точно роблю правильний висновок, що в тілі є те, звідки приходять ці різноманітні прояви чуттів, що їм відповідає своєю різноманітністю, хоча, мабуть, і матиме з ними дуже мало схожості». З кн.: Декарт, Рене. Медитації про першу філософію, 73. І також: «Ми не сприймаємо нічого з того, що знаходиться поза нами, окрім світла, кольорів, запахів, смаків, звуків і характеристик матеріалу. А вони, як вже було доведено, — це ніщо інше (чи принаймні нічого іншого ми не помічаємо на об’єктах), ніж упорядкування за розміром, формою і рухом». Там само, 141.
650
З кн.: Anzenbacher. Einführung in die Philosophie, 79.
651
Декарт, Рене. Медитації про першу філософію, медитація друга, розділ перший.