Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Тихо, тихо! — Я схопив Гальванеску за руку. — Нас можуть почути.
— А, так. — Він кивнув і продовжив пошепки. — Просто я захопився! Ви ж бачите, яке диво у цих Ракоці?
— Де вони набрали людей? Ви ж казали, що селян не залишилося.
— Думаю, заманювали з Бессарабії та інших країв. Я чув якісь розмови про те, що час від часу табори циганів знімалися і їхали кудись, де просто зникали. Поширювалися чутки, що циганам обіцяли добре платити. Вони приїздили сюди, а тут їх ставили до роботи, — сказав Гальванеску. — Я ж навіть подумати не міг, що циган можна ось так використовувати. Я вважав це плем’я лінивим і здатним лише на крадіжки та байдикування! А тут вони працюють краще і старанніше, ніж мої залякані селяни.
— Залякані? Ви лякаєте своїх селян?
— Іване Карповичу, є два головні стимули для найманих робітників. Це батіг та пряник. Пряники — більше грошей. Але висока зарплатня згубно відбивається на економічному результаті. Що більше я плачу наймитам, то менше прибутків отримую. До того ж гроші розбещують робітників. Сьогодні люди зможуть наїстися досхочу, завтра куплять собі чоботи, щоб не ходити босоніж, післязавтра складуться на патефон, а потім почнуть вимагати нормованого робочого дня, а то й вихідних. Далі тільки революція. Цього не можна допустити, тому я завжди обираю батіг. У мене був загін гайдуків, які допомагали тримати наймитів у покорі. Сотня хлопців із батогами стоїть над робітниками, примушує їх працювати і слідкує, щоб не було жодних думок про повстання. Фактично у моєму господарстві втілено в життя модель ідеальної держави за Платоном. Я і мої близькі — філософи, гайдуки — солдати, а наймити — ремісники та селяни.
— Але ж вони не кріпаки. Чому вони не підуть від вас?
— Так, на жаль, я не маю законних підстав примушувати селян працювати на мене. Вони вільні піти, куди схочуть. Але і тут є вихід. Я даю гроші в борг, кожен мій наймит мені винен. Щороку наймити платять мені, і щороку сума боргу збільшується, бо відсотки зростають дуже швидко. Аби піти від мене, наймит мусить спочатку погасити борг. Грошей для цього немає. Отже, наймити мусять працювати на мене і нікуди не можуть подітися, крім як полізти в зашморг. Це, до речі, серйозна проблема. Щороку я втрачаю кілька десятків робітників через самогубство. Я спробував карати родини, тоді селяни почали вбивати дружин із дітьми.
— Господи, це ж до чого треба довести людей!
— Іване Карповичу, в питаннях прогресу не може бути простих чи легких рішень. Я вже казав і повторюю, що за нинішнього розвитку виробничих сил розквіт науки та культури, високий рівень життя найкращої частини суспільства можливий лише за рахунок жорсткої експлуатації гірших. У стародавніх Афінах вільна меншість добре жила, розквітали науки, споруджували розкішні будівлі за рахунок того, що на землі, в копальнях та підземеллях працювали тисячі і тисячі рабів. Так само й зараз. Наше, вчених-економістів, завдання — знайти найефективніші методи насильства. Брати Ракоці, здається, їх знайшли. Бо я не бачу тут гайдуків із батогами, але й без них люди старанно працюють. Не просто люди, а цигани! Оце б іще зрозуміти, як братам вдалося!
Гальванеску далі роздивлявся у бінокль різноманітні артілі робітників. Можна було помітити розподіл праці. Худобу випасали підлітки, вони ж, разом із жінками, доїли. Сир варили чоловіки. Жінки працювали на вузеньких смугах городів у низинах. Чоловіки працювали на лісопильні. Під замковим пагорбом стояло кілька приміщень, схожих на майстерні.
Я почув гуркіт двигуна. Побачив цілу колону машин, що дерлася дорогою до пагорба Попереду їхав легковик із відкритим верхом. На задньому сидінні — двоє чоловіків із гвинтівками в руках. За легковиком шість вершників у хутряних шапках, із гвинтівками та шаблями.
— О, здається, це двоє братів Ракоці! — прошепотів Гальванеску. — На задньому сидінні!
Братам було років за тридцять. Високі, плечисті, вони розвалилися на задніх сидіннях і дивилися байдуже. Але це була байдужість ситих хижаків. Вони були небезпечні. За легковиком і охороною тягнулася валка з кількох десятків возів. На кількох перших був якийсь вантаж, прикритий полотном. Інші порожні.
— Спродалися на ярмарку, забрали вантажі на станції, тепер повертаються! — прошепотів Гальванеску.
— Там щось живе, — сказав я, бо помітив рух під полотном. — На другому возі!
— Точно!
Ми уважно дивилися. Справді, під полотном були помітні якісь незрозумілі рухи. А потім віз підскочив на вибоїні, і з-під полотна випала людина!
— Чорт! — скрикнув від несподіванки Гальванеску.
— Тихо! — зашипів я.
Чоловік із воза, мабуть, теж циган, побіг геть від дороги. З наступного воза помітили втечу і закричали. Двоє вершників помчали за втікачем. Той біг якось непевно, наче ноги його не слухалися. І хитався. П’яний, чи що? Вершники легко наздогнали втікача й накинули на нього аркан. Збили з ніг, потягли до дороги.
— Везуть свіжих циган! — прошепотів Гальванеску, який спостерігав за втечею та переслідуванням. Я ж дивився за машиною. Бачив, що брати Ракоці зиркають у наш бік. Здається, вони почули скрик доктора. І це не віщувало нічого доброго. Доведеться приймати бій. У них була кількісна перевага, у нас — позиційна. З пагорба я міг би легко вибити їх по одному, а потім ми б відступили. Поки з замку вишлють загін, ми можемо заплутати сліди.
Вершники притягли спійманого чоловіка, кілька разів ударили його. Потім, непритомного, поклали у віз, під полотно. Їм час був рушити, але брати дивилися в біноклі в бік нашого пагорба.
— Ні, — прошепотів Гальванеску, який теж второпав небезпеку. Я взявся за манліхер. Підпустити охоронців ближче по схилу, а потім вибивати, наче в тирі. Все просто, а там уже як буде.
Один із братів Ракоці скрикнув і вказав рукою на наш пагорб. Двоє охоронців помчали до нас. Двоє. Це було погано, я думав, що всі полізуть сюди. Тут би я їх і перестріляв. А на дорозі їм легко буде сховатися за возами і на узбіччі.
— Тікаємо! — заверещав Гальванеску й кинувся бігти.
Такої дурниці я не чекав. Видати схованку! Позбавити переваги несподіваності! Підставитися під кулі цих вершників! Як можна бути таким дурнем! Учений — гриб мочений! А щоб тобі!
Постріли охоронців, які швидко дерлися на гору. Крики від авто. Я не розумів мови, але впевнений був, що брати наказали не вбивати Гальванеску, а взяти його в полон. Бо вершники закинули гвинтівки за плечі й нагнали коней. Коли домчали до чагарників, зістрибнули і побігли за доктором. Це було неважко, бо він біг, наче ведмідь, — хрускіт гілок викривав його не гірше за дзвоник на шиї гірської корови. Я подивився на братів. Вони уважно спостерігали за пагорбом і тримали охоронців при собі. Он і візники вихопили ножі та сокири. Ціле військо.
Я обережно поплазував. Приймати бій не було сенсу. Я міг би вбити одного чи двох, інші б сховалися. До того ж десь поблизу в чагарниках було ще двоє охоронців. Треба спробувати непомітно відступати. Вони не знали про мене. Хай полюють на Гальванеску. Я рушив дуже обережно. Оминав сухі гілки.
— Ні! Ні! — заверещав Гальванеску, якого, мабуть, наздогнали охоронці. — Іване Карповичу, врятуйте мене! Не залишайте! Будь ласка!
Гальванеску волав, потім стогнав, а потім замовк. Я вже був на протилежному боці пагорба. Заліг, почекав. Загуркотів двигун. Мабуть, колона рушила далі до замку. Чи залишила когось? Я не знав. Помацав кишеню. Мапа в мене була, зброя теж. Уже щось. З цим я міг роздобути грошей, податися до Пловдива, а там спробувати здолати кордон і без паспорта. Важкувато, але чому б не спробувати. Закопували — і виліз, висаджували в повітря — і врятувався, топили — і виплив, розстрілювали з луків та кулемета — і не влучили. То чого б зараз не здолати перешкоду? Та я ж обіцяв цьому клятому Гальванеску допомогти. Він був мені неприємний. Типовий жмикрут і глитай, я таких не любив. Ач що вигадав — комусь усе, а комусь нічого. Не подобалося мені таке. Якось інакше треба. От я сам, коли на землі господарював, мужикам платив добре. Вимагав багато, але платив відповідно. Мужики більше хотіли, так людина завжди більше хоче, ніж має. Та жоден із наймитів сам від мене не пішов. Тільки коли виганяв кого. А всі інші місця трималися.