Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Ми спустилися до потічка набрати води. Мирос прихопив казанок, а я — порожній дзбанок. Той дзбанок колись слугував жерцеві для зберігання якогось знадобу, отож тепер вода з нього пощипувала, наче парфуми. Тим не менш, ми наповнювали його скрізь, де траплялася нагода. Того дня світло було лагідним, і над травою, немов туман, зависли рої мініатюрних метеликів. Раптом Мирос спіткнувся й упав на одне коліно.
— О боги, — простогнав лише. І заплакав у безмірному розпачі. Вода текла йому по черевиках.
Того дня я взяв його за руку, допоміг підвестися, подав води напитися, виводив його з нестями, як умів. А вночі він зробив те ж саме для мене, бо прийшов привид, з'явився просто в кареті, де ми спали, згорнувшись калачиками од холоду, і я раптом дико заволав на все горло, охриплим від диму голосом. Вона підійшла близько, зовсім близько. Всі сяйливі зірки стяглися довкола неї мантією, а її лице у гнівній гримасі ряхтіло, як клубок полум'я.
— Напиши мені валлон!
І моє видіння спалахом перетнув пейзаж: узбережжя, пласке як море. Це її пам'ять, не моя.
— Напиши мені валлон!
Коли вона врешті відпустила мене, я був не в кареті, а зовні, валявся на землі. Довкола простягалася темна лука, і всі зірки були на своєму місці. Мирос тримав мене за плечі, щоб припинити корчі.
— Вже все, — видушив я, хапаючи повітря; він одпустив мене, тяжко сапав, скидався на клубок тіні.
— Що це… Що це було? — запитав.
— Ангел, — відповів я. І був радий, що не бачу його обличчя.
— О боги ласкаві.
Деякий час він мовчав, обхопивши коліна руками. Я сів. Дихання заспокоїлося; тепер чекав, коли мине тремтіння. Вітер злегка обвівав нас, шумів у бур'янах.
Відтак Мирос запитав тихим, стривоженим голосом:
— Це завжди так відбувається?
— Завжди. Так.
А про себе подумав: так буде відтепер. Я відмовив ангелу; вона знала, що я не збираюся робити те, що вона вимагає; вона переслідуватиме мене по усій Олондрії як нагадування про поганий вчинок.
— Співчуваю тобі, — сказав Мирос, але я ледве чи чув його. Його слова означали для мене менше, ніж його рука, яка допомогла підвестися й завела в карету; менше, ніж його зусилля зробити наступний день звичайним: його жарти про воду, те, як він смикає поводи, його тріснуті губи, що насвистують якусь недоладну мелодію.
П'ятого дня ми зупинилися у величезному старому радху. Западали сутінки, немов наливалися настоянкою фіалок. Я розгледів у темряві розрослу вшир будівлю: широкі секції відкололися од неї й розвалилися, залишивши по собі зяючі отвори, а по подвір'ю було розкидане каміння упереміш зі шматками гнилих балок. У цьому місці панувала атмосфера занепаду, але звідкись з-за руїн вистрибнули кози, і дівчина вийшла з пожовклим цеберком води, аби ми могли помити руки. Вона була чорноока, метка, з твердим упертим підборіддям. Коли ми вмилися, вона шугнула ту воду в бур'яни.
Мирос виніс дядька з карети, і дівчина, не зажадавши жодних пояснень, без жодного слова завела нас до господи. Так ми опинилися в темній, закуреній кімнаті з килимом на підлозі. Мирос поклав непритомного жерця на край килима.
— Що з ним? — запитала дівчина.
— Впав, — коротко відповів Мирос. На якусь мить зупинився у нерішучості, а тоді підвів голову й зустрівся з нею поглядом. — Як по правді, то ми їдемо з Нічного Ярмарку на околиці Нуїллена.
Очі їй розширилися, але вона сказала лиш одне:
— Ласкаво просимо, телмарон.
Помалу, крадькома з темряви почали з'являтися гув’ялхі, одягнені у вицвілі сині роби свого стану. Отож, зібралися згорблена, зруйнована життям жінка, висока дівчина з якоюсь нетутешньою посмішкою і старий чоловік, який безперервно щось бурмотів. Останнім з’явилося мале дівча, років дев'яти-десяти, із жахливо спотвореним віспою обличчям. Не було чоловіків, окрім змаразмілого дідуся, і не було малих дітей. Згорблена жінка й висока дівчина дивилися на нас з відкритими ротами.
Чорноока дівчина з твердим підборіддям, яка вочевидь провадила домашнє господарство, принесла нам дерев'яні миски з тушенею і грубі жерстяні ложки. На вид їй було не більше шістнадцяти, і волосся як-будь стирчало з чотирьох кісок, але вона мала вмілі руки та рішучу ходу матрони. Вона вмостила двох старших жінок — як я припустив, свою матір і сестру — на килимі, давши їм одну миску й одну ложку на двох. В обох голови були щільно обмотані білими шалями на знак вдівства.
Дівчинка принесла горнятка з водою. То було жваве, граційне створіння, з чіпкими чорними очима на оплилому личку. Мирос уникав дивитися на неї, і коли підносив тушеню до рота, рука йому тремтіла. Стишивши голос, він запитав про старого буркотуна.