Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— Якийсь розбишака вбив собаку, а потім стріляв у лісничого...— коротко повідомив Дзядонь.
У цю мить на поріг вийшов Марцінський.
— О, ще гості, я й не сподівався...— Урвав, гукнув схвильовано: — Що таке, ви ранені, пане Гасинець? Що сталося? Може, це ті постріли, які я чув?
— Потім будемо балакати,— сухо обірвав директор районного управління.— У вас є аптечка? Треба перев’язати пораненого і зараз же відвезти його до лікаря.
— Куля пройшла навиліт, пане директоре,— простогнав Гасинець.
Чоловік у цивільному, що стояв біля газика, почувши ці слова, моргнув міліціонерові, який сидів за кермом. Той відтягнув Міхала вбік.
— Ви знаєте місце, де стріляли?
Міхал ствердно кивнув.
— Гаразд. Потім покажете нам... Ну що? — гукнув він, обернувшись до лісу, з якого саме виходили міліціонери. Уже літній сержант витирав піт з лоба.
— Нічого не знайшли. Там така гущавина, що дідько його розбере.
На обличчі Марцінського, який, показавши аптечку, знову вийшов надвір, майнула легенька, майже непомітна усмішка. Проте Едек зауважив її. І раптом йому таке спало на думку, що він аж пальцями клацнув. Уважно подивився на Марцінського, яскраво освітленого сонцем. Свиснув і нахилився до старшого лісничого.
— Погляньте на його лівий чобіт. Така пляма, ніби то кров...
Той кивнув головою, водночас даючи Едекові знак, щоб він мовчав.
Міліціонери радилися. На ганку показався пан Гасинець,— Метек вів його під руку.
— Давайте, мабуть, «Варшавою» підкинемо вас до лікарні, га?
— Ні, пане директоре. Кров уже не йде, це дурниці, я б дуже хотів тут лишитися...
— Гм, розумію... Ну, то посидьте спокійно отут на лавочці. А як буде гірше, то зразу відвеземо...
Метушня перших хвилин вщухла, почалася свідома, організована робота. Керував усім чоловік у цивільному.
— Пане Вежбик, де олень?
— Який олень?
— Клишоногий, із заповідника,— схвильовано мовив Міхал.
— Спокійно! — сердито крикнув чоловік у цивільному.— Чуєте, Вежбик? Ви привезли його саньми під хмизом. О, бачите, коло хати лежить хмиз, може, це він?
— Я топлю хмизом, і його тут завжди повно. А про оленя я нічого не знаю. То, мабуть, оцей шмаркач мене оббріхує...
— Перевіримо, перевіримо. Скільки у вас лисиць?
— Двадцять три. І сто десять норок.
— Нічого, доходне діло. Тільки з м’ясом для лисиць важко?
— Беру в Піші на бойні. Залишають мені відходи... Мало, проте як-небудь вистачає. У мене є квитанції, і ви можете перевірити...
— Досить, пане Вежбик. То про оленя ви нічого не знаєте?
— Ні.
— Ну, ми самі пошукаємо... А ви, пані, куди?
— Я хотіла...
— Залиштесь, будь ласка, тут...
Міліціонери почали ретельний обшук. Будівель тут було багато. Рядом з хатою лісничого і двоквартирним будиночком для лісових робітників стояла стодола, далі хліви, обкладений дерном льох, льодовня.
Чоловік у цивільному розмовляв з директором і старшим лісничим. Раптом Едек штовхнув Дзядоня в бік.
— Пане старш...
— Гей, пане Марцінський...
Лісничий, який, нахилившись, саме чистив рукавом чобіт, рвучко підвівся, на його обличчі мелькнуло занепокоєння.
— Ви що, полювали сьогодні, що аж на чоботях кров?
Чоловік у цивільному глянув на Дзядоня, усміхнувся, підійшов до ганку, де лісничий уперто одвертався боком до папа Гасинця і Метека, який сидів поруч.
— Що це, справді кров?
— Та ні, пане поручику, не знаю...
— Чоловік учора зарізав курку, на обід була, я бачила пляму на чоботях, але забула вичистити,— швидко втрутилася Марцінська.
— Так, це курка, я зовсім забув...
Тепер поручик озвався зовсім іншим, уже майже дружнім тоном. Навіть усміхнувся до господаря.
— Ви даремно злякались. Але я розумію, це завжди неприємно — міліція, перевірка... Хоч і не до вас особисто, проте по сусідству чи навіть у родині. Вежбик це ваш шурин?
— Так, шурин... А що неприємно, то цього мало. Я ніколи не мав ніякого діла з міліцією. І шурин теж. Це якийсь наклеп, пане поручику...
— Така наша служба невдячна, пане Марцінський. Ви вже вибачайте... Ага, то що ж я хотів? О, згадав. Покажіть мені свою рушницю. Час є, а в мене якась слабість до мисливської зброї. Зараз я піду з вами... Іздебський, ходімо разом,— кивнув він міліціонерові.
Старший лісничий з повагою глянув на хлопців. Йому подобався цей поручик, спритно вів слідство.
Коли за кілька хвилин усі троє вийшли знову на ганок, Марцінський був якийсь розгублений, а поручик ледь-ледь усміхався. Похитав головою:
— Ой, пане Марцінський, ви стільки років працюєте в лісництві і так недбало ставитесь до зброї! Вчора відганяли кабанів, які підходять до ваших кагатів, А рушниці й досі не почистили? Ай, яй, яй...