Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— Держіть його, держіть!
Едек затремтів од люті. Коло льоху стояли сажені дров. За ними було погано видно. Вежбик міг уже далеченько відбігти. Він саме перескакував низеньку огорожу саду і, петляючи, з усіх сил гнав до молодих заростей, що видніли поблизу.
Біля дров вилізли міліціонери. Поручик стріляв з пістолета. Іздебський збіг з ганку, спинився коло льоху, випустив чергу з автомата. І вилаявся. Через сад, мов ті вовки, бігли два хлопці...
Едек не думав про постріли. Він бачив, що втікач не зупиняється, і відчув нестримну лють. Коли б у цю мить він піймав негідника, то, мабуть, геть потовк би йому пику. От спритник! Але хто міг подумати, що з саду льох має другий вихід, замаскований саженями дров.
Браконьєр уже вбігав у густий молодняк. Міліціонери вслід за хлопцями кинулися навздогін. Тільки Іздебський, виконуючи наказ поручика, вернувся. Пильно стежив тепер за Марцінським та його дружиною. Тут пахло добрячим скандалом, ще й ці, чого доброго, кинуться тікати або нападуть. На другому ганку міліціонер Юзвяк так само уважно наглядав за дружиною Вежбика.
Пан Гасинець вийшов на подвір’я, щоб краще все бачити. Він важко дихав, обличчя вкрилося білими плямами впереміж із темно-бордовими цятками.
Вежбик знав тут місцевість краще, ніж його переслідувачі. Стомлені, захекані, вони поволі верталися з невдалої погоні. Поручик був лютий, судорожно стискав кулаки, аж пальці побіліли. Едек сам себе не тямив. Так прогавив мерзотника...
Ще дужче розлютив його тріумфальний погляд Марцінського — лісничий не міг приховати свого задоволення.
«Зажди-но,— думав Едек,— я тебе заспокою...»
Пан Гасинець аж тепер згодився, щоб його відвезли на перев’язку до лікарні в Ніш. Хитаючись, поплентав до «Варшави».
Осторонь поручик розмовляв з директором управління і старшим лісничим.
— Шкуру ми повинні знайти. Її ще не могли вивезти. А взагалі тут щось більше, ніж я міг припускати. Якби тільки браконьєрство, то, знаючи, що кара за це, на жаль, невелика, вони не наважилися б на вбивство людини, і Вежбик не тікав би...
— Ви думаєте, це вони стріляли в Гасинця?
— Не знаю. З того часу, коли пролунали постріли, до нашого приїзду минуло хвилин десять. Наш газик закапризував на снігу. Якщо стріляли так близько звідси, як вони,— поручик показав на Міхала,— кажуть, то можна було встигнути повернутись до лісництва. А по рушниці видно, що з неї недавно стріляли. Правда, кабани таки приходять сюди... Побачимо, я послав шофера, щоб привіз іще двох чоловік. Мені дано наказ зробити обшук, і я виконаю його якнайретельніше. А ви повертаєтесь?
— Так. Найважливіше ми знаємо. Нам довго не давало спокою оте широко організоване браконьєрство, а тепер усе з’ясувалося. Бідний Гасинець, нарешті він зітхне вільно... Але хто б подумав, що під боком у лісничого Марцінського...
— Я зовсім не певен, що тільки під боком...— буркнув поручик.— Треба ще попросити Клоса, щоб показав, де лежить собака і звідки стріляли в лісничого... А з тими бляшками на чоботях хлопець добре зорієнтувався.
XVII. Мокра пригода
Прострелене плече у лісничого швидко гоїлося. Гасинець не захотів навіть на кілька днів лишитися в лікарні, того ж дня повернувся додому. Сумне було те повернення. Улюблені собаки не вибігли назустріч господареві, тільки товста Мірця блискучим носом штовхала його в чобіт, добиваючись цукерки.
У Піші і в усьому районі тільки й мови було, що про темну справу з лісничим Марцінським. Наслідки грунтовного обшуку перевершили всі сподівання. Знайдено майстерно замасковану, добре обладнану нелегальну чинбарню. Це й вирішило долю Марцінського — його арештували. Вежбика, скільки не старалися, ніде не могли знайти — мов крізь землю провалився.
В Сумах помалу ставало спокійно, як було колись. Ніхто вже не нищив у лісі найціннішої звірини, один із злочинців ждав суду. Тільки отой шурин Марцінського... Шепотілися люди, буцімто Вежбик тиняється по лісах, ховається, жде чогось.
Лісничий надто Довго жив у лісі і надто добре знав людей, щоб не берегтися. Та ще тепер, коли у нього не було собаки. Увечері він ретельно замикав двері.
Мороз уже здався, відступив під прикриття ночі, страхав іще вранці, сковував заморозками відталі за день калюжі. Часом сипав сніг, одначе зима вже здавала свої позиції. Провесінь. Пішовши раз на заплаву, Метек урочисто приніс додому шовковисту пухівку. Вона розцвіла сріблом під захистом розлогого куща. Коло молодих заростей одного ранку показалися два маленькі, пухнасті м’ячики. То зайчиха вивела вже зайченят.