Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Один зі злочинців, «Зьомек», пізніше розповідав, що перед початком мордування українського населення у Піскоровицях банда перебувала у фільварку біля Жукова, у Щекота. Керівник банди «Кудлатий» наказав усім без винятку випити перед акцією стільки алкоголю, скільки хто зможе. Після цієї пиятики випустив свою бандитську зграю на Піскоровиці. Цей «Зьомек» розповідав, що немовлят вбивали на місці. Їх брали за ніжки і розбивали голівки об стіну будинків або колеса возів, які стояли на подвір'ї. Усе це діялося на очах батьків і матерів. Найбільше знущалися з жертв Зигмунт Криса і звироднілий пастух «Зьомек» з вулиці Подвежинек у Лежайську.
Від 22 липня 1944 року до кінця березня 1945 року вся українська Лежайщина жила у постійному страху. Ніхто не знав, чи доживе до наступного дня. Хто міг, ховався у лісі, інші втікали до українського села Дембно. Місцеві українці організували там таку самооборону, що польські розбійники не відважились напасти на село.
Такий побіжний перегляд втрат серед українського народу на наших західних окраїнах, а особливо на території нашого Надсяння, це промовистий документ нечуваних злочинів поляків проти українців.
Майже дощенту вибите українське населення у Павлокомі, Піскоровицях, Горайці, Старому і Новому Люблінці та жахливі методи вбивства говорять самі за себе.
У польській листівці від 1943 року, адресованій «До українців», яка розповсюджувалася з підписом «Польське військове командування 4 району», нам погрожували: «Не буде України у Польщі. Присягаємо перед Богом. З нами можуть залишитись лише ті, хто піде на гилях спокути і покаяння. Решта — за Збруч!» Погрозу «за Збруч!» польські переселенські комісії виконували дослівно. Польська влада мріяла у цей час про Польщу від моря до моря, говорячи, що «одна атомна бомба — і знову повернемося до Львова».
У такій атмосфері й при такому ставленні до української проблеми для українців у Польщі справді не було місця…
Іван Бідний. Незабутні дні Лежайщини (1944–1945) //Ярославщина і Засяння 1031–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1986. — С. 370–373.
ПРО ЛЕЖАЙСЬК ІЗ ГОРОДЕНКИ
Спогади Віри Кишакевич, дочки Станіслава, про події у Лежайську в січні й лютому 1945 р. Авторка народилась у Лежайську в 1931 році й мешкала там до 1945року. Нині вона мешкає у Городенці Івано-Франківської області в Україні.
Після переходу фронту (…) польські націоналісти спрямували свій удар проти української меншості у місті. У Лежайську проживало 6 % українців.
18—19 січня 1945 року були вбиті мешканці Седлянки Ваньчик і Гайдук. Тіло Гайдука знайшла у колодязі, тіло Ваньчика — у якомусь струмку. На обох тілах було видно сліди побиття. Це були перші жертви національних непорозумінь.
Уночі з 5 на 6 лютого вбито Мільцю Кишакевич, Льва Кишакевича і їхню домашню працівницю, які проживали на вулиці Шашкевича (Пєрацького). Ті самі вбивці ходили до Володимира Кишакевича, але не потрапили до його будинку. Вони прийшли також на наше подвір'я, на Подольшини. Подвір'я було огороджене, брама зачинена, батьки у хліві доїли корову. Я бачила через вікно, як п'ять чоловіків підійшли до наших воріт, пес почав голосно гавкати. Бандити не змогли відчинити ворота і пішли далі. Через відчинене вікно я почула, як хтось із них сказав: «Це нічого, ще буде на обід». Бандити пішли до Федеркевичів, які мешкали на цій самій вулиці, неподалік від нас, і кинули гранату в їхній будинок. Від вибуху загинула одна жінка. Її сина не було вдома, і завдяки цьому він залишився живим. Того самого дня вбито сестер Гелю і Стефу Слабих. Тієї ночі вони ще були у мого стрия Леона Кишакевича, який проживав на вул. Сталінського з дружиною і двома дітьми. Сусіди-поляки грали в карти у стрия до білого дня. Коли вони хотіли вийти з дому, то не могли, бо двері були заставлені (…) Важко сказати, чи то був випадок, чи сусіди-поляки щось передчували і свідомо хотіли врятувати родину стрия.
Влада не дала дозволу на спільний похорон, з церкви можна було виносити тільки по одній домовині. Це також було знущанням із живих. Пізніше жертв ховали без священика Юрія Кікти, який мушв переховуватися. Бувало, що священик кілька днів сидів у льоху без їжі. Від невідворотної смерті одного разу його врятував поляк-столяр, який виконував різні замовлення для церкви. Священик утікав від погоні, забіг до майстерні й сховався за дверима, бо іншої можливості не було. Переслідувачі запитали столяра, чи не бачив священика, а він відповів, що священик пішов далі, й показав рукою у якомусь напрямку.