Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
А Ви хвалитесь дивізією СС «Галичина»? Але ж холмщани служать у поліції, у Шупо, охороняють фабрики, євреїв у гетто, а на їхніх батьків і сестер нападають польські бандити — і це є опіка? Зрештою, чи можемо сподіватись на опіку і справедливість з боку німецької адміністрації, у якій служать майже виключно фольксдойчі, що є польськими шовіністами з крові і кості, а прикриваються тільки німецьким плащиком?
Для охорони зернового контингенту знайшли військо, а якщо треба охороняти життя і майно людей, які завжди на 100 % виконували свої обов'язки, то нема можливості. Тож майте очі і вуха відкритими, бо такими є факти: коли німецьке військо стало захищати приймання контингенту, то лейтенант цієї групи завжди пив з поляками і то такими, які ще за польських часів були злодіями. А він говорив, що це є gut bauer, бо дав багато награбованої вночі горілки і сала. А коли українська поліція піймала одного бандита, то [лейтенант] три рази приходив, щоб його випустили. Тобто опіка є, але не для нас.
Тепер усі поляки ставляться до нас як до ворогів і сприяють бандитам — підпільній військовій організації, яка повинна знищити все українське населення і передусім — свідоме. Бо на їхню думку німецька адміністрація в країні давно б розпалась, якби не українська поліція і свідоме українське населення.
Наша молодь воює на фронтах. За що? За нову Європу? Але ж вона не для нас, бо якщо так далі піде, то ніхто з нас не дочекається кінця війни. Вважаєте нас за комуністів? Ні, холмщани комуністами ніколи не були, але тяжкі умови кидали нас туди, звідки можна було сподіватися допомоги. Українське населення на 100 % було прихильне до німців. Десятки тисяч нашої молоді виїхали до Німеччини. На звернення про вступ до охоронної служби СС наша молодь зголосилася масово, контингент також віддавали повністю. І що за це маємо? Жодної школи на селі, бо вчителі втекли, а хто не втік — того вбито. Під час проведення богослужіння повинна бути присутня поліція зі зброєю, бо в іншому випадку прийдуть бандити, пограбують людей і замордують священика, як це було у Кульні на Новий рік. (…)
Поки на нашій землі будуть поляки і фольксдойчі в адміністрації, поки будуть польська інтелігенція, духовенство, лісники, управителі маєтків, доти тут не буде спокою, бо вони продовжують підбурювати і налаштовують польське населення проти нас.
На дезертирів є способи накладення покарання, а на бандитів нема. Наприклад, багато польських родин мають синів у бандах, яких неможливо схопити, але їхні родини живуть собі спокійно. Отже, прошу розглянути ці справи і вчинити відповідні кроки у відповідних інстанціях, бо тепер такий час настав, що коли навіть українець працює десь як чиновник, то мусить втікати до міста, якщо хоче жити.
Вибачте за гостру тональність цієї нотатки, але дійсність є набагато гірша, ніж тут написано.
Михайло Федорчук Селянин з Верхнього Потоку
Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — С. 235–238.
ПОДЗВІН ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ І ЦЕРКВИ
Ми всі, хто ще живе, добре пам'ятаємо червень 1947 року, коли на нашу землю вдерлося регулярне польське військо під гаслом акції «Вісла». (…)
Земля всотувала нашу кров; всотувала її і річка Солокія, куди втікали катовані до нестями люди з нашого села, яких наздоганяли кулі. Дехто вскакував у палаючі будинки, щоб припинити свої страждання. Акція «Вісла»… Символ брутального масового винищення. І все ніби за те, що мешканці співпрацюють з українським збройним підпіллям — УПА.
Після триденного погрому села Вербиця примусово виселено всіх мешканців на так звані «Повернені землі». Понад півсотні трупів закопано у випадкових ямах. Понад 60 осіб, серед них священика Юліана Криницького, закрито у концентраційному таборі. Приблизно півсотні осіб судили псевдопольові суди, багато хто дістав смертний вирок.
Нагадуємо ці кривди не для того, щоб закликати до помсти. Я тільки хочу заторкнути здорову християнську моральність, яка повинна нарешті привести до безумовного засудження злочину під паролем «Вісла». Акція, яка заклала фундамент під «нову еру» ненависті, зміцнену стереотипами, була прологом до українського поневіряння. (…)
Церковка у Вербиці була свідком жахливого знущання з людей мого села і залишилась, як могіканин, самотній солдат, на батьківській землі. У її святих стінах нові господарі складали штучні добрива, зневажали нашу віру, нищили з року в рік, поки не довели до руїни. На тлі цього храму виразно бачимо, як далеко може зайти людська злість. Найневиннішу приректи на смерть і нарешті виконати вирок. (…)