Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Дивлюсь на фотографію церкви у руїні. Дивлюсь, як на похорон моєї Найдорожчої Мами, яка довгі роки вірно служила нам у смутку і в радості. У свята і буденні дні вона гостинно вітала парафіян у своїх стінах. Прикривала своїми шатами, додавала сил і втішала у нещасті. У її стінах після святої сповіді вірні переживали внутрішнє відновлення і полегшення. Скільки ж молодих пар перед її жертовним столом приймало Таїну Подружжя, Святого Хрещення! Скільки домовин винесено через її двері на близький цвинтар! У її стінах всі знаходили щастя і спокій душі — і бідні, і багаті. (…)
Хто з нас, закривши очі, не бачить нашої церкви, знайомих облич, трохи вже припорошених пилом забуття? Хто не чує цих мелодій, які так чудово виконував місцевий церковний хор? Наша церква була тому важлива, що захищала і свободу релігійних визнань, і одночасно національні права українського населення. (…)
Ярослав Стех (Торонто)
Наше Слово (Тижневик). — Варшава. — 1993. — № 16 (18 квіт.).
У СТАРОМУ ЛЮБЛІНЦІ
Фрагмент статті «Запис злочину» з циклу «Під спеціальним наглядом»
Я мав шістнадцять років, коли до нашого села, Старий Люблінець, увійшла Червона Армія, — згадує Дмитро Кущак, — це було 20 липня 1944 року. А 22 липня з лісів Сольської Пущі вийшли підрозділи польських і радянських партизанів і почали грабувати моє село. Забирали коней, худобу, свиней, одяг, взуття, збіжжя, словом усе, що можна було забрати і чого не забрали гітлерівці. Так нам засвітило сонечко волі, принесене на російських багнетах і дулах партизанських автоматів. Це мала бути кара за підозру в співпраці з Гітлером і Бандерою. Пригадую, що серед мешканців села тільки священик і вчитель були інтелігентами. Крім них, ніхто у селі не мав вищої освіти. Кілька осіб закінчили сім класів, частина — чотири класи, кожний третій був неписьменний. Тож про яку політичну співпрацю могла бути мова?
Визволення принесло українцям ще більшу трагедію. Під час війни гітлерівці забирали збіжжя, молоко, м'ясо. У 1942 році село почало голодувати. Мама готувала нам кропиву… «Визволителі» не відрізнялися від окупанта. Визначено було контингенти, а на додаток реквізували все, що залишилось.
У вересні 1944 року зміцнені сили поліції та У Б вдерлись до села і забрали 40 осіб. Нещасних погнали до Руди Ружанецької. З розповідей мешканців знаю, що їхні руки були зв'язані колючим дротом, їх завели до лісу і всіх знищили. Серед міліціонерів і функціонерів УБ були мешканці Нового Люблінця Едвард Муха і Пьотр Шинал. Дотепер матері, дружини і діти не знають, де лежать останки їхніх близьких.
Від осені 1944 року до початку 1945 не було дня, щоб до села не вдиралась міліція або УБ, щоб когось не заарештовували. А кого брали, той вже не повертався. У цьому терорі було пограбовано все, що тільки потрапляло в руки. Хапалися за зброю і стріляли у мирних людей на подвір'ї й у помешканні. У лютому 1945 року застрелили у помешканні 18-річну Марію Денеку і 32-річного Дмитра Ступака. Серед білого дня їх застрелила панянка у мундирі поручника Війська Польського. А пізніше від'їхала у напрямку Цішанова.
Судним днем стало 21 березня 1945 року. У книжці «Дорога у нікуди» на с. 372 про це згадується тільки одним реченням: «21 березня 1945 року 240 солдатів з Окремого оперативного батальйону (КБВ) у Любачові і міліціонери провели акцію в селі Старий Люблінець». І це все. Коротко. А я був свідком цієї «акції» й донині її пам'ятаю. Відразу після сходу сонця військо і поліція оточили село. А потім почали стріляти запалювальними набоями, підпалюючи у такий спосіб село. До вечора Старий Люблінець ущент згорів. Коли у селі шаленіла пожежа, кати у мундирах Війська Польського витягали з будинків чоловіків, починаючи від п'ятнадцятирічних. Їх вбивали на місці на очах матерів, дружин, дітей. Врятувалися лише ті, кому вдалось утекти до лісу, за 5 км від села. Мені також це вдалось. Це була пацифікація, а не якась там «акція». Пацифікатори грабували все, вантажили на вози і вивозили у напрямку Руди Ружанецької, Немцова, Цішанова, Замха — сіл, де проживало головним чином польське населення. 21 березня 1945 року поляки вбили 170 чоловіків. Ще протягом кількох наступних днів над спаленим селом піднімався дим, було чути тільки зойки жінок і дітей. Перед цим у Старому Люблінці мешкало 700 родин.
Цього трагічного дня у лісі між Новим Люблінцем і Рудою Ружанецькою стояв підрозділ УПА. Знаю, що партизани, дізнавшись про трагедію, вимагали від командира помсти на мешканцях Руди Ружанецької, де переважали поляки. Вибрали Руду, бо звідти походили міліціонери, які пацифікували Старий Люблінець. Але командир підрозділу УПА, І. Шиманський, не дав дозволу