![Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/0/8/4/samotnij-mandrivnik-prostue-po-samotnij-dorozi-romanizovani-biografii-opovidannya-roman-download.jpg)
Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]
- Автор: Домонтович Віктор
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Спадщина
- ISBN: 978-966-2685-12-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]». Краткое содержание книги:
«Бабушка», сусідка-поміщиця, мати М. Т. Симонова-Номиса, доглядала «по сусідству» за Кулішевим хутором.
Ночуючи й обідаючи в старої Симонихи, Куліш навідувався на свій хутір.
— В Баївщині все на місці! Я з Корнієм переважив пашню і віддав Бабусці за теперішніми цінами. Познайомився зі священиком. Був у церкві. Гарний священик. Він співучень М. Т. Симонова з Переяслівської семінарії, Григорій Верховський. Я подарував йому декілька книжок, інші лишив читати, пожертвував 10 кр. на пасіку, а його дружині віддав дещо з твоїх речей для дітей і на перший ужиток. Попадя дуже пристойна жінка (З/ІХ—1856).
Не збираючись у скорому часі повторити свою невдалу спробу (рік 1854) осісти на хуторі й вести там своє власне господарство, Куліш скористався зі свого приїзду до Зарога, щоб ліквідувати все, що там було від минулих років: продати хліб, скласти книжки, позамикати все й позачиняти, перевести кріпаків з хутора назад до Мотронівки, залишивши в Зарозі тільки одну родину, щоб стерегти садибу.
Хутір його більше не цікавить: він йому більше не потрібний. Він радий, що зміг утекти від «мерзости мелкопоместного хозяйства в глухой степи». Тепер він чекає тільки Левка Жемчужнікова, щоб кинути назавсігди свій хутір і рушити в дальшу мандрівку.
— Сашуню, серденько! Пишу до тебе з Зарога, а пошлю письмо з Черкас. Отже, й знай, що я вже за Дніпром. Левка ще нема. Я вже впоравсь і піджидаю його. Усе зробив доладу. Хліб торішній попродав; прядиво переважив; усе поприбирав і позамикав. У Семена діти ростуть. Аннущина дитина одужала і доганяє Якима. Я одішлю Аннушку в Мотронівку, а Уляну оддам на волю: коли їй любо служить у М. В. [Симонової], то нехай служить; а не любо, то з Богом. М. В. не хвалить її: лукава і крадлива така, що нічого з нею не врадить; та і всіх «кухнян» навчає супротив пані. Тим-то й байдуже їй, чи піде од неї Уляна, чи зостанеться. Багато дерев на темній алеї посохло. Лишилися самі клени. Я наказав посадити знов. Коло будинку липи теж посохли. Волоські горіхи також де. Але маленьких декілька лишилось. Проклятуща [кішка] здужає, але її син зник. Пізнала мене, коли я її покликав і пестилась до мене з курнявканням. Позаростали стежки і доріжки травою зеленою, ой де ходили і говорили, серденько, з тобою… Приїхав Жемчужніков, і ми завтра рано їдемо в його фургоні. Обіймаю тебе любою душею. Твій. Вересня 4 [1856].
Деякі подробиці про своє перебування в Зарозі переказував Куліш згодом у пізнішому своєму листі до П. О. Плетньова.
— Був я в Україні, — розповідає Куліш за свої літні мандрівки, — спочив трохи після тяжких своїх праць, посвіжішав у садах українських, надихався «утренней прохладой и вешним запахом лугов», про що міські мешканці мають поняття тільки з книжок та з мізерних німецьких галяв, стрижених і ледве чи не голених. Між іншим улаштував я всякі справи, побачився зі своїми телятами, що зробились бичками, з жереб’ятами, що скидаються тепер на дорослих коней, з кішкою, яка була така шляхетна, що могла їсти тільки кісточки дичини, курчат та голубів, а тепер живе, ловлячи мишей та горобців. Уклав я в скрині свої книжки, від яких чекав надто багато добра в самоті від людей і з якими тепер не знаю, куди подітись. Відпустив я всіх своїх рабів та рабинь туди, звідкіля їх було переселено [з Мотронівки] на мій хутір. Лишив сторожем тільки одного сімейного блазня, давши йому такі пільги й вигоди, за які нечувано під сонцем.
Ліквідаційний лист! Над Зарогом-Баївщиною поставлено хреста. Епопею хуторянського життя й хуторянського господарювання скінчено. Господарство ліквідовано, кріпаків повернено до Мотронівки. Книжки забито в скрині.
Року 1856 був нарешті доведений до кінця той «хуторянський» епізод у Кулішевому житті, що почався року 1852 після розриву з некрасовським «Современником» з такими рожевими надіями й таким ідеологічним піднесенням. Зі спокійним серцем виїздив Куліш зі свого хутора. У нього нема ані жалю, ані турбот.
Тепер він ладен остаточно визнати, що віддатись «дрібним піклуванням сільського життя» або ж заритись в «канцелярських паперах» — це для нього значило б засудити себе на смерть: «поховати себе». Ні урядова служба, ні хутірське господарство — не його це призначення.
— Я, — каже він, — не міг винести ні того, ні того.
Так над цілою низкою довголітніх зусиль, змагань, праці, настирливости, надій і розчарувань Куліш нарешті пише велике «Ні».
Він прагне інших шляхів, певний, що інші чекають його можливості.
Дочекавшись у Баївщині Лева Жемчужнікова, Куліш із приятелем на конях Марії Василівни Симонової рушили до Черкас, щоб звідтіля завітати в Олександрівку до Грабовського. З Черкас, де вони зупинилися на деякий час, Куліш, скориставшись із нагоди, одіслав листа до дружини.