Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Інтерес до романізованої біографії у двадцяті роки дуже великий. Після появи 1923 р. «Аріеля, або життя Шеллі» одна за одною виходять блискучі книги Андре Моруа. Тоді ж з’являються життєписи німецьких романтиків, Гельдерліна й Клейста, написані Стефаном Цвейгом. Після появи відповідно 1925 і 1928 рр. романів Юрія Тинянова про Кюхельбекера та Грибоєдова активізуються дискусії про їхню жанрову приналежність у російській періодиці. З-поміж українських теоретиків найбільше писав про художні біографії Володимир Державин. У статті «Сучасна українська історична белетристика» він спробував дати власне жанрове визначення: «Белетризована (чи романізована) історія відрізняється від історичної белетристики насамперед тим, що вона принципово нічого не вигадує, вона перетворює наукову тему на літературну не змінами та додатками, а навпаки — концентрацією та скороченням теми, комбінуванням окремих науково-історичних елементів її, та ще й художнім характером  в и к л а д у. Для історичного роману найхарактерніше є те, що автор додав від себе; для белетризованої історії те, що автор відкинув»[1].

Двозначна назва книги Віктора Петрова «Романи Куліша» (1930) може дезорієнтувати реципієнта: на сюжетному рівні йдеться не про аналіз Кулішевої прози, а про його стосунки з жінками, але сама ця гра з омонімом «роман» — не просто підміна одного значення іншим, а швидше демонстрація їхньої взаємопов’язаності, бо Кулішеве епістолярне переважно кохання Віктор Петров трактує як наскрізь «літературне», не в останню чергу зумовлене певними риторичними приписами і загалом пов’язане з романтизмом як панівним стилем доби. У Кулішевих листах «ми бачимо його, як він є і як він себе грає. У листі є обличчя і є маска. Це виклик, це інтелектуальна і емоційна насолода — усувати маску й знаходити обличчя. За проповіддю пристрасть, за пророцтвом інтелектуальний пошук»[2]. «Педагогічна еротика» Пантелеймона Олександровича, може, не меншою мірою феномен літератури, ніж його особистого життя, принаймні тут кохати — це значить насамперед про кохання говорити, аналізувати почуття до обраниці, навіть не надто зважаючи на її реакцію. Гострі коментарі Петрова до Кулішевих листів — це іронія модерніста, який деконструює «пишновеличний» романтичний стиль, і нещадність деяких його характеристик пояснюється приналежністю до покоління, яке намагається нарешті збутися обтяжливої спадщини романтизму й зруйнувати, спародіювати той пасеїстично-солодкавий стиль, що ним так довго послуговувалася вітчизняна словесність. Кулішеві інтимні романи схарактеризовано як фаустівські, це почування чоловіка, що переживає кризу середнього віку, самітника, котрий у своєму «заваленому інкунабулами» кабінеті, «упевнившись в суєтній нікчемності пізнань, мріє про Маргариту, про живе життя серця». Хоча кохання виявлялося чи не жорстокішою облудою, ніж втомлива теорія, яку сірою назвав таки Мефістофель… Отож, нашого героя «тягли до себе рухливі ніжні губи й свіжі живі щоки, він мріяв заглиблюватись у дивний сенс дівочої розмови, не чуючи навіть слів, що їх вона казатиме». Однак усі Кулішеві кохання обертаються ілюзіями, парадоксами, навіть гротеском. Він-бо завжди був надто методичним і сухим, до жінки не вмів ставитися інакше, як до об’єкта спостережень і повчань, тож здебільшого — «замість флірту він вивчає дівчину».