Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

— Зі мною, — писав тоді ж таки 15 грудня Куліш під враженням тяжкої жіночої хороби, — такий жах робиться, що можу захворіти або ж збожеволіти.

Мерінг допоміг Олександрі Михайлівні, але не вилікував, і наприкінці року 1856 в Петербурзі вона захворіла знов. 25 грудня 1856 р. Куліш писав до Плетньова:

— Моя Олександра все гірше і гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюючись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. В ньому стільки перегорнулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує.

Хороба Олександри Михайлівни була оберненою стороною її родинного розходження. Байдуже ставлення чоловіка викликало в Олександрі Михайлівні почуття непотрібности.

— Я не потрібна нікому! — казала Олександра Михайлівна.

Вона відчувала всю тяготу родинних взаємин і скаржилася:

— Важко бути тягарем!

Вона захворіла, коли побачила, що любов зникла, що на неї Пантелеймон Олександрович перестав звертати будь-яку увагу, перестав нею цікавитися, почав уникати її товариства і призвичаївся обходитись без неї якнайкраще.

— Я не знаю, як я не збожеволіла! — казала вона, описуючи своє тодішнє становище й свої взаємини з чоловіком. — Та краще бути божевільною, як уявляти весь тягар своїх взаємин.

Року 1856 ця родинна розколина Кулішева вже набула досить реальних контурів. У Куліша виразно оформилася думка, що йому потрібна не така жінка, як Олександра Михайлівна, доброчинна дружина й дбайлива господиня, але, кінець кінцем, надто вже дріб’язкова й нецікава. Ця «пекущаяся о многом» Марта, малописьменна й малоосвічена, викликала в ньому нудьгу. Попільна й байдужа, безрадісна втома отруїла їхні спільні дні, слова, зустрічі, колишню любов, ніжність, бажання.

Він почав мріяти про «іншу», про «Марію», про живе кохання, відживлене почуття, що надихнуло б його, освіжило, подвигнуло б на нові праці і розкрило б перед ним нові обрії. Він говорив про ненасичену згагу кохання, про своє переповнене серце, про «жажду душі своєї любить те, що справді єсть високе і вдохновительне на світі».

Із хронологічного збігу цих двох подій: знайомства з Олександрою Милорадовичівною і розхолодженням з Ганною Барвінок — Ол. Дорошкевич хоче зробити той висновок, що між цими подіями є певний логічний зв’язок. Чи обережніше: Олександра Григорівна, — зазначає Дорошкевич, — могла оформити те розходження між Кулішами, яке почалося раніше, але тяглося з певними перервами аж до початку 60-х років.

Може, краще буде висловитись ще обережніше: калюжинська панночка оформила не розходження між Кулішами, а лише конкретизувала Кулішеве шукання «Марії», протиставленої прозаїчній «Марті». Захопившись Милорадовичівною, Куліш не мав жодного наміру розходитися з Олександрою Михайлівною. Він мріяв про «Марію», але хотів зберегти для себе й «Марту», — сполучити двох!