Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Було дуже жарко, з моря не повівало холодком. Пасажири, знемагаючи від нудьги і спеки, не знали, куди подітися. Тинялися по палубі, годинами куняли під тентами в шезлонгах.
На другий день плавання Ліза помітила двох дітей, що бігали по палубі — семирічного хлопчика й дівчинку років п'яти. Коли діти, стомившись, сіли біля неї, Ліза заговорила з ними. Ті дуже зраділи, що вона розмовляє їх рідною мовою.
— В Італії ніхто нас не розумів! Італійці такі невігласи, не знають німецької мови, — сказав хлопчик.
Підійшла молода жінка.
— Он ви де! Мої діти не набридли вам? — спитала вона всміхаючись.
— Ми щойно познайомилися, — відповіла Ліза. — Та й вони дуже милі!
Жінка, як і досі всміхаючись, подала їй маленьку руку.
— Гертруда Дітріх!..
Ліза назвала себе.
Вони розговорилися. Виявилося, що Гертруда — дружина директора німецького банку в тому самому місті, куди мала поїхати з Італії Ліза. Вони всією сім'єю відпочивали в Італії.
Підійшов високий на зріст чоловік з рудими вусами, в білому костюмі.
— Познайомтеся, мій чоловік, Йоганн Дітріх, — відрекомендувала його Гертруда, а син її сказав:
— Тату, знаєш, фрейлейн Маріанна розмовляє по-німецькому, як ми!
— Дуже приємно, — Дітріх вклонився. — Мабуть, фрейлейн німкеня?
— Не зовсім, — відповіла Ліза. — Батько мій словак, а мама — німкеня із Східної Пруссії. Хоч у мене й батькове прізвище, але я пам'ятаю його погано, він помер, коли мені було три роки, і ми з мамою лишилися самі.
— Наскільки я знаю, національність законом визначається по батькові! — сказав Дітріх.
— Ну яка ж я слов'янка! Жодного слова не знаю ні по-словацькому, ні по-чеському…
— Так, це, либонь, переконливо. Справді, німкеня не тільки народила вас, але й виховала. Отож можна вважати, що ви німкеня. Німкеня від змішаного шлюбу, — підкреслив усе-таки Дітріх. І спитав: — Ви теж відпочивали в Італії?
— Ні, я вчуся в Сорбонні. Мені треба зібрати матеріал для дипломної роботи… Зараз їду туди, куди й ви… Адже там, на околицях міста, провадяться археологічні розкопки чи то староримського городища, а чи то фортеці. Керує ними професор Ніколаї. От тільки не знаю, чи дозволить він мені побувати біля розкопок…
— Професор Ніколаї великий оригінал. Від нього можна всього сподіватися!
— Ви знайомі з професором?
— Трохи, — всміхнувся Дітріх. — Коли приїдемо, попросимо його допомогти вам. Гадаю, професор не відмовить. Як ти думаєш, Гертрудо?
— Про що питати? Звичайно, він не відмовить тобі, Йоганне! — поспішила відповісти дружина.
— Буду вам дуже вдячна, гер Дітріху!..
Ліза була сьогодні, як то кажуть, в ударі: легенда про померлого батька і матір-німкеню спала на думку несподівано. Цей Дітріх, безперечно, наці або співчуває їм. Вона зрозуміла, що випадкове знайомство з німецькою родиною на пароплаві може допомогти їй проникнути в німецьке товариство. І одразу ж поклала собі скористатися для знайомства з професором Ніколаї не листом з Чехословаччини, а впливом директора німецького банку и тому місті, де вона мала певний час жити й працювати. Звичайно, це була ризикована гра. Але, як любив повторювати Василь: «У нашому ділі без ризику не можна. Аби тільки він був розумний…»
Настала обідня пора. Дівчинка так і вчепилася за Лізину сукню: «Фрейлейн Маріанно, ходімо з нами, будь ласка!»
— Справді, чому б вам не пообідати з нами в першому класі? — звернувся до неї Дітріх.
— Із задоволенням, мені тільки треба переодягтися!
За табльдотом, окрім Лізи й родини Дітріхів, сидів ще чоловік середнього віку, кругловидий, чисто поголений, із солідним черевцем. Коли Дітріх відрекомендував йому Лізу, той церемонно вклонився й сказав:
— Альберт Соковський, до ваших послуг!
Гертруда шепнула Лізі на вухо:
— Дуже впливова людина в нашому місті!..
За обідом найбільше і найголосніше говорив Дітріх.
Соковський, кинувши дві-три незначні фрази, пив собі пиво.
— Наше місто дуже гарне, фрейлейн Маріанно, — не вгавав Дітріх, звертаючись до Лізи. — Багато зелені, чимала річка, велетенські парки та майдани. Поживете у нас, і вам не захочеться вертатися назад, до своїх пещених французиків!
— Але вони зовсім не мої! — відповіла Ліза, в думці попросивши пробачення у французьких друзів.
— Однак ви, німкеня, вважаєте за краще вчитися не в Німеччині, а обрали Сорбонну.
— Це залежало не від мене. Мій дядько, матусин брат, переїхав до Парижа і взяв мене з собою — у нього нема своїх дітей…
— Що він поробляє, ваш дядько, у Парижі? — Дітріх без будь-яких церемоній задавав питання за питанням, наче допитував підсудного, а не розмовляв за столом з дівчиною.