«Привид» не може втекти

Лежнєв вийшов із штабу наче очманілий. Розшукав Петра Олійника, сказав:

— Прошу як друга, допитай цю юродиву. У мене немає більше сили.

Розмова з Назаренко викликала у Лежнєва неприємне відчуття якоїсь помилки, промаху. Набагато пізніше, коли з роками прийшов досвід, він зрозумів, що, допитуючи Кіру, припустився серйозного прорахунку — не з того і не так почав. Складне мав за просте. А от Петро Олійник — хто б міг подумати — знайшов із нею спільну мову. Але й про це Лежнєв дізнався пізніше…

Поки Петро розмовляв з Кірою, Лежнєв був при іншій, не менш важкій розмові, яку вели Дробот, Сміливий і комісар загону «Месник» з Бородатим.

Лежнєва вразила витримка Дробота — він терпляче слухав Бородатого, який пробував свій голос на всіх регістрах — від громового ревіння до верескливого фальцету. На місці Бородатий не сидів — щойно сівши на ослона, одразу ж схоплювався, метався з кутка в куток, розмахуючи руками. Він скидався на божевільного, хоча в тому, що вигукував, була певна логіка. Свої помилки, які часто межували зі злочинами, визнавав з великими застереженнями — намагався перекласти вину на інших. Але об’єктивно зробленого не заперечував.

Так, він довірився Вукаловичу; змістив комісара і начальника штабу; не зважав на партійну організацію… Так, були націоналістичні перекручення, самоуправство, пиятики… Наказав арештувати членів партбюро… Але не знав, що Вукалович провокатор; що «врятовані» ним дівиці — гітлерівські агентки; що бійці комендантського взводу грабували, що радіограми, які передавали в Центр від його, Бородатого, імені, попередньо «редагував» Вукалович.

— По-твоєму, я був заодно з цими гадами? — наскакував Бородатий на Сміливого. — Дурень! Та якби я був з ними заодно, я б уже весь загін у болоті втопив. Завів би в драговину — я ці місця як свою п’ятірню знаю, — назад би дідька лисого хто вибрався. Навіщо, по-твоєму, я в грудні з оточення рештки другого батальйону вивів? Кров’ю харкав, а вивів. Ось комісар свідок. Скажи йому, комісаре, скількох фашистів я тоді поклав?

— Багато, — підтвердив комісар.

— Чув? Ми грудьми на кулемети йшли. І я за чужі спини не ховався, — був попереду всіх. Скажи, комісаре!

— Людина ти хоробра, — мовив комісар, — цього в тебе не одбереш. Але за те, що ти наколобродив потім, простити тобі не можна.

— Ну й хрін з вами, не прощайте! — закричав Бородатий. — Я на коліна не ставатиму!

— Чого репетуєш? — сказав Сміливий. — Піди он у село Дубляни, порепетуй над могилами жінок та дітей, яких замордував твій дружок — Вукалович.

— Гаразд, — одразу втихомирився Бородатий. — Дайте день відстрочки і маузер з двома патронами.

— А другий патрон навіщо? — спитав Сміливий.

Бородатий люто блимнув на нього, потім усміхнувся.

— Хочу з однією твоєю знайомою зустрітися, «мушкетер». Поквитатися з нею треба. Раніше все було ніколи.

— Бач, який ти, Михайле Юзефовичу, — похитав головою Сміливий, — навіть за свою жінку не хочеш відповідати.