«Привид» не може втекти

— Вони розповідали.

— Припустімо, — важко зітхнув Лежнєв. — А що було на роз’їзді?

— Нас одвели до лісу, роздали лопати і наказали копати яму. Старий відмовився. Тоді офіцер вистрелив у нього. І тут наскочили партизани.

— Люди Вукаловича? — швидко спитав Лежнєв.

— Бійці комендантського взводу. Так, вони підкорялися Вукаловичу. Про це я дізналася потім.

— Вукалович був тоді з ними?

— Авжеж.

— Німці відбивалися?

— Нас конвоювали румуни, хоча командував ними німецький лейтенант. Вони стріляли. Але в партизанів були автомати, а в румунів тільки гвинтівки.

— Зрозуміло, — мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.

— Що ви робили в загоні?

— Мене призначили писарем штабу, — знічено всміхнулася Кіра.

— Багато роботи?

— Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні — жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.

— В яких стосунках ви були з Вукаловичем? — не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.

— Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.

— Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, — насилу стримуючись, мовив Лежнєв.

— Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.

Терпець Лежнєву увірвався — він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович — син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім — власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.

Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.

— Як він міг так жахливо брехати?

Лежнєв вирішив, що вона прикидається, і відверто сказав їй про це. Кіра стихла, витерла сльози, потім безпорадно розвела руками.

— У вас є підстави так думати про мене. І я, мабуть, не зумію переконати вас в іншому. Тільки я нічого не знала. Звісно, я повинна відповідати за довірливість. Але, розумієте, я завжди довіряла людям. І йому теж. Бо… Як би це пояснити? Ні, не можу… Та ви не хвилюйтеся: коли вже так вийшло, я підпишу все, що треба.

— У гестапо ви теж підписували все?

— Ні, — не образившись, сказала Кіра. — В гестапо я нічого не підписувала. Якби я підписала, мене б не засудили до розстрілу.

— Засудити можна, — посміхнувся Лежнєв. — Засудити — ще не означає розстріляти.

— Не вірите?

Кіра встала, розстебнула і скинула стареньку, акуратно заштопану кофточку.

— Що ви робите? — вражено спитав Лежнєв, бачачи, що вона опускає сорочку.

— Хочу показати, що мене не тільки засудили до розстрілу, але й розстрілювали.