«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
Ірина Дмитрівна теж сіла.
— Слухаю вас, Костянтине Михайловичу…
— Ірино Дмитрівно, — як і раніше не дивлячись на Наталю, сказав Савицький, — я так більше не можу. Я люблю Наталю і гадаю, що і їй не байдужий.
— Це добре, що ви так гадаєте, — всміхнулася Ірина Дмитрівна. — Інакше поведінку моєї доньки можна було б охарактеризувати не вельми приємними словами.
— Мамо, як ти можеш! — простогнала Наталя.
— Я давно хотіла спитати тебе про те саме, — не обертаючись до неї, мовила Ірина Дмитрівна. — Але зараз я розмовляю не з тобою.
— Ірино Дмитрівно, — Савицький був блідий. — П’ять років тому ми з вашою дочкою зробили велику дурницю.
— А вам не спадало на думку, Костянтине Михайловичу, що вона любила вас? Чи ви саме це і вважаєте дурницею?
— За останній рік я разів двадцять освідчувався їй, — схопився з місця Савицький. — Хай вона сама скаже!
— Мабуть, уся справа в тому, що це було останній рік, — похитала головою Ірина Дмитрівна.
Савицький закусив губу.
— Ваша правда, — нарешті озвався. — Я повинен був зробити це значно раніше. Але як мені бути тепер?
— А про це спитайте Наталю, — сказала Ірина Дмитрівна і підвелася з-за столу. — Мені справді треба йти. До побачення, Костянтине Михайловичу.
Тільки-но мати вийшла, Наталя впала на диван і заридала. Савицький сидів за столом, курив сигарету за сигаретою. Виплакавшись, Наталя підвелася, витерла сльози, спідлоба глянула на Савицького.
— Ну, освідчись мені в двадцять перший раз. Я подумаю, може, дам згоду.
— Я прошу тебе стати моєю дружиною, — тихо мовив Савицький. — Певна річ, я старший за тебе…
— Гаразд, — перебила його Наталя, — це я чула вже більше ніж двадцять один раз. Відчини вікно: накадив, наче в корчмі.
О дев’ятій вечора подзвонив Володя Кравчук.
— Наталко, я став уже склеротиком; забув тобі сказати, що сьогодні знаменна дата — моєму Альошці минув рік. Гайда до мене. Ніяких подарунків. Ще малий подарунки приймати. Давай приїжджай. Тільки не переодягайся і зачіску не роби, бо це до ночі буде. Збираються всі свої: Саша Воронцов, Гриць, Марик, Аллочка, Ігор Семенович. Тільки Савицького ніде не знайду.
— Він у мене, — сказала Наталя, розуміючи, що Володя неспроста згадав про Савицького.
— От і добре, — мовив Кравчук. — Бери його і їдьте до мене.
— Ну, що, поїдемо, жених? — спитала Наталя.
— Як хочеш.
— Ти ба, який у мене буде поступливий чоловік, — посміхнулася Наталя і пішла переодягатися.
— Виклич таксі, — гукнула вона, — бо до Володі двома трамваями треба добиратися.
— Моя машина внизу, — сказав Савицький.
— А-а…
Наталя чудово знала машину Савицького, бо не раз їздила на ній і навіть сама водила. Але чомусь тільки тепер згадала, що «Волга» Савицького — блакитного кольору. А що як… Вона підступила до машини, попросила у Савицького ключі і підійшла до лівих передніх дверцят. Одімкнула замок, смикнула ручку. Дверцята не відчинялися.
— Заїдає, — сказав Савицький. — Підніми трохи вгору… От і відчинилися.
— Вони давно несправні? — одерев’янілим голосом спитала Наталя.
— Уже місяців зо три. Ніяк не зберуся відремонтувати… Але ти сідай праворуч; у місті я сам поведу.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Карателів, яких викликав Вукалович, ждали даремно — вони не ризикнули заглибитися в болота. Не допомогла стрілянина, яку партизани зчинили, щоб інсценувати міжусобну сутичку. Не прореагували гітлерівці і на дві зелені ракети. Лежнєв уже подумав, що Цибочкін збрехав, але «мушкетери», які повернулися смерком, а також бійці першого взводу — вони мали відрізати карателям шлях до відступу — підтвердили, що на Кущівській галявині в другій половині дня з’явилося близько батальйону німців. Усе свідчило про те, що ворог готується форсувати болота — їхні сапери навіть спустили на воду плоти і надувні човни. Та вже близько сімнадцятої години гітлерівці почали відтягуватися назад. Це могло означати одне: їх попередили, що обстановка на Великому острові змінилася. А попередити міг тільки Вукалович. Єдиний, кому пощастило втекти. Треба було негайно навести лад у загоні «Месник».
Лежнєв, Петро Олійник і Сміливий допитували прибічників Бородатого. Без бандитів Вукаловича їх було не так уже й багато. Особлива розмова мала відбутися з Бородатим, якого одразу ж узяли під варту. Сміливий арештував і командира взводу зв’язку Нетребу; той мав стояти перед партизанським судом за самовільну розправу над радистом Цибочкіним. Лежнєв картав себе за те, що залишив Цибочкіна під охороною Нетреби — не врахував, наскільки в той час розгорілися пристрасті. До того ж між Нетребою і Цибочкіним була особиста ворожнеча із-за дівчини.