«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Зрозуміло, — сказав Лежнєв і поглянув на настільний календар, — лишилося десять днів. Небагато. Але нічого не вдієш — доведеться вкладатись у цей термін.
У прокуратурі Лежнєв ще застав Супрун. Вона переглядала якісь змережані цифрами відомості. Це заняття так захопило її, що вона ледь кивнула Лежнєву. Та вже за п’ять хвилин підвела голову.
— Зарилася, — немовби вибачаючись, мовила. — Це відомості про реалізацію ефіру сосновськими аптеками в червні. Місяць тому ми з Кравчуком почали цю справу, але не закінчили. І ось тепер маємо повну картину. Ефір відпускають виключно по рецептах чи заявках лікувальних закладів. Причому лікувальним закладам ефір, як і інші ліки, відпускають по безготівковому розрахунку. Але дев’ятнадцятого червня четверта аптека відпустила два літри ефіру за готівку. Я зажадала заявку. Ось погляньте.
Наталя подала Лежнєву документ. Це була не заявка — лист з проханням відпустити для потреб лабораторії хіміко-технологічного інституту два літри етилового ефіру. Листа підписав проректор.
— Підпис справжній? — спитав Лежнєв.
— Справжній. Я вже розмовляла з проректором. Як підписав листа, не пам’ятає, певен, що його підсунули з іншими документами. Етиловий ефір, як і інші хімікати, інститутські лабораторії за готівку не купують. А в червні лабораторії взагалі ефір не був потрібен.
— Так, це шахрайство Палія, — погодився Лежнєв і одразу спитав: — Не пам’ятаєте, на чому ви припинили перевірку аптек місяць тому?
— Саме на четвертій аптеці, — чомусь усміхнулась Наталя. — Увечері почали перевіряти, але не закінчили. А вранці наступного дня Дубовий одібрав у мене справу.
— Мабуть, збіг такий, — сказав Лежнєв. Він не хотів настроювати Супрун проти Дубового. Навряд чи Дубовий зробив це з якимось таємним наміром. Певно, йому подали цю історію під якимось легкотравним соусом. І він проковтнув той соус, не задумуючись…
Супрун хотіла ще працювати, та Лежнєв відіслав її додому.
— Ідіть, ідіть.
— Кравчук просив повідомити, коли ви приїдете, — сказала Наталя, прибираючи свій стіл.
— Я подзвоню йому…
Ірина Дмитрівна відчинила Наталі двері і якось збентежено подивилася на доньку.
— Тебе ждуть, — сказала вона багатозначно.
Наталя зазирнула в кімнату і побачила Савицького. Досі він не наважувався приходити до неї, коли знав, що Ірина Дмитрівна дома. Наталі стало ніяково перед матір’ю, і вона спробувала трохи згладити безцеремонність свого знайомого.
— Доброго здоров’я, Костянтине Михайловичу, — мовила з награною люб’язністю. — Мамо, ти знайома?
— Ми познайомилися, — відповіла Ірина Дмитрівна. — До того ж я нещодавно слухала лекцію Костянтина Михайловича. І хоча я далека від судової медицини, проте мені було дуже цікаво.
Савицький нервово кусав губи.
— У нас із Костянтином Михайловичем… справа, — збиваючись і червоніючи, промимрила Наталя.
— Я вам не заважатиму, — захапалася Ірина Дмитрівна. — Мені треба йти. Наталочко, обід на кухні. Костянтине Михайловичу, пообідайте з Наталею.
— Дякую, — підвівся Савицький. — Я обідав… Прошу, не йдіть, Ірино Дмитрівно. Я хочу побалакати з вами.
— Костянтине Михайловичу, мама тільки із ввічливості каже, ніби любить судову медицину, — відчуваючи, що Савицький прийшов неспроста, поквапилася перебити його Наталя. — Насправді ж вона боїться навіть розкрити підручник Авдєєва — її лякають ілюстрації. Отже, краще її тримати подалі од наших справ.
— Я дотримуюсь іншої думки, — з якоюсь відчайдушною рішучістю сказав Савицький, — і вважаю, що Ірина Дмитрівна повинна знати про всі наші справи.
Останню фразу він сказав таким тоном, що Наталю наче приском обсипали.
— Я знаю, — після деякої паузи тихо мовила Ірина Дмитрівна.
— Мамо! — вигукнула Наталя. — Костю, перестань!
— Ірино Дмитрівно, — не дивлячись на Наталю, вів далі Савицький. — Можете думати про мене все, що завгодно. Скажу одне — я люблю Наталю. Я дуже завинив перед нею і перед вами. Але порадьте, що робити.
— Ти не на суді, — вибухнула Наталя, — і тебе ніхто не просив виступати.
— Наталю, помовч, — строго сказала Ірина Дмитрівна.
— Я взагалі можу вийти, — обурилась Наталя. — Тут розмовляють не зі мною, а про мене.
Вона кинулася до дверей, але Ірина Дмитрівна зупинила її.
— Сядь.
Наталя розгублено подивилася на матір. Вона ще ніколи не розмовляла з нею таким тоном — жорстким і владним. І, несамохіть підкоряючись їй, сіла.