«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
Дівчину звали Кірою Назаренко. Її разом з чотирма іншими дівчатами і п’ятнадцятилітнім сином Бородатого привели в загін одного березневого дня люди Вукаловича, котрі нібито врятували їх усіх від розстрілу на роз’їзді двадцять сьомого кілометра. Тепер стало відомо, які то були «рятівники», тому й на врятованих упала підозра. Захисники знайшлися тільки в сина Бородатого.
Після того що сталося біля зрубу, хлопець хотів покінчити життя самогубством. Лежнєву розповіли, що коли обеззброїли і арештували Бородатого, його син вихопив браунінг і хотів застрелитися. Пістолет у нього з рук вибила Кіра Назаренко.
Ім’я цієї дівчини неодноразово згадувалося на допитах — арештовані твердили, що вона була в близьких стосунках з Вукаловичем. Коли її привели, Лежнєв немало здивувався, впізнавши в ній ту саму гарненьку шатенку, яка перша кинулася до Дробота. Лишивши її з конвоїром, Лежнєв пішов до Дробота. Той сидів у землянці і переглядав штабну документацію. Кіра була небогою Дроботового товариша, в сім’ї якого гостювала перед війною. Москвичка, донька відомого інженера-конструктора, знала німецьку мову.
— Характеристику їй не даватиму, — сказав Дробот. — Можу здатися необ’єктивним. До війни приходила до мене із своїм дядьком. Коли вдерлися фашисти, він залучив її до підпільної роботи. А як і що було потім — сказати важко. Знаю одне: її дядько жив і загинув як чесна людина. В усьому іншому розбирайтеся самі.
Та розібратися було не так просто. Не встиг Лежнєв почати допит, як прибіг «мушкетер»:
— Товаришу Василь, вас Сміливий просить. Ви йому дуже потрібні.
По дорозі партизан розповів Лежнєву, що одна з «хрещениць» Вукаловича, намагаючись утекти з острова, штриконула ножем вартового. На щастя, той вчасно відскочив — відбувся подряпиною…
У землянці, притулившись спиною до стовпа, стояла коротко острижена молода жінка з випещеним обличчям. Вона не кричала, не канючила, як Цибочкін, говорила спокійно.
— Хами. Мужва. Ненавиджу. Усіх вас ненавиджу.
— Ось послухайте, — сказав Сміливий. — Двадцять хвилин без упину лається і жодного нецензурного слова. Інтелігентка!
— Я дворянка. Я російська дворянка, — так само спокійно сказала жінка. — Я донька генерала. Справжнього генерала — не хамського.
— Біла кість, голуба кров, — як і раніше звертаючись до Лежнєва, сказав Сміливий. — Ми з вами хами. А те, що вона злигалася з кримінальниками, покидьками, її не бентежить. Ножем старого штриконула. Дворянка!
— Так, я дворянка. Дворянка! Дворянка!!! — вперше підвищила голос жінка. — І в грязюці, і в домовині буду дворянкою!
— Чи не в берлінських мебльованих кімнатах прищепив вам цю далеко не оригінальну думку ваш безробітний татусь-генерал? — спитав Лежнєв.
— Я народилась у Відні.
— А кажете, що росіянка, — посміхнувся Лежнєв. — Яка ж ви росіянка, коли прийшли сюди з чужоземцями і з фінкою за пазухою? Яка ж ви росіянка, коли йдете за тими, хто залив Росію кров’ю, топче її поля, палить її села, міста? Ви служите німцям за гроші, як найманка. Можливо, платили вам небагато — багато ви ще не заробили. І все-таки вам платили, і ви брали ці гроші.
Жінка не відповіла.
— Розстріляйте, — враз якось охрипнувши, сказала вона. — Розстріляйте мене негайно! Бачити вас не можу!
Сміливий зробив Лежнєву знак, і вони разом вийшли із землянки.
— Я арештував усіх, кого «врятував» Вукалович, — сказав Сміливий, — за винятком сина Бородатого. Хлопчину в цю гоп-компанію гітлерівці ввели спеціально, знаючи, що вів син командира загону. Хотіли одвести всякі підозри і зміцнити позиції Вукаловича в загоні — врятував, бач, сина самого командира. Певен, що хлопець не зрадник. А всіх інших я не задумуючись пустив би в розпил. Гади, продажний набрід. Бачив цю красуню? Така вся їхня компанія.
— То може й допитувати не треба і судити? Розстріляємо, і кінці в воду? — сердито спитав Лежнєв.
— Ви мене за соцзаконність не агітуйте, — образився Сміливий. — Я не Нетреба. Сказав вам просто так, по-людськи.
— Ні, це не по-людськи! — заперечив Лежнєв. — Ви от хлопчину — сина Бородатого жалієте. А знаєте, чого? Бо він посивів у свої п’ятнадцять років. І мені його шкода. Але передчасна сивина не єдиний показник пережитої трагедії. Ви з цією дворянкою побалакайте, коли вона трохи охолоне. Терпляче побалакайте. Так, вона ворог. І все-таки спробуйте зазирнути у її душу. Певен — побачите там сивину. Її калічили, може, не так безжально, як хлопчину, але що калічили — не сумніваюся. Це видно. Є такі фахівці по каліченню душ…