«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Хто дозволив Назаренко лишити загін?
— Дробот. На моє прохання.
— Чи не забагато ти на себе взяв?
— Скільки треба, — витримуючи важкий лежнєвський погляд, сказав Петро. — Крім усього іншого, у неї в місті є знайомі. А нам треба відновлювати зв’язок з підпіллям. Не навпомацки ж шукати. Хто ж допоможе, як не вона та не Бородатий?
— Що й казати, помічнички в мене першокласні, — в’їдливо мовив Лежнєв. — Тільки гляди, щоб не повтікали.
— Я не втечу, — всміхнувся Петро. — Кіра теж нікуди не дінеться. До речі, вона добре знає діда Ярощука, і він її знає.
Кіра знала не тільки Ярощука. Увечері вона привела літнього сухотного на вигляд чоловіка у формі залізничника. Розмовляли насторожено, хоча залізничник, якого Кіра називала дядьком Яковом, упізнав Савицького-Бородатого.
— Не довіряєте нам? — прямо спитав Лежнєв.
— Вас я не знаю. Назаренко сиділа в гестапо. Як звідти вибралася — невідомо. Та й про товариша Савицького, — він кивнув на Бородатого, — різні чутки ходять.
— Тільки чутками й живете? — чомусь образився Лежнєв і подав своє посвідчення на клаптику шовку.
Дядько Яків прочитав посвідчення, подумав трохи, потім сказав:
— А ви станьте на моє місце. У грудні через довірливість ми більше половини людей втратили. Хтось же їх виказав. Хто? І досі не знаємо. А щодо чуток, то це ви даремно. Живемо не тільки чутками. Радіоприймач зібрали. Москву слухаємо. Знаємо про німецький наступ. З цієї нагоди німецький військовий склад на Петропавлівській горі підпалили, паровози несправні з депо випускаємо, листівки поширюємо. Рукописні. Друкарського причандалля у нас немає.
— То як же домовимося? — нетерпляче перебив його Лежнєв.
— Квартиру підходящу знайдемо, — подумавши, сказав дядько Яків. — Тут вам лишатися не треба. Про все інше погомонимо наступного разу.
— Конспіратори, матері його ковінька, — не витримав Бородатий. — Поки з вами домовишся, війна закінчиться.
Перевіряти зв’язки Бородатого почали зранку наступного дня. Лежнєв вагався, але потім прийняв план, що його запропонував Бородатий. У місто Савицький пішов сам. Лежнєв навіть дав йому старенький пістолет з трьома патронами. Проте адреси квартири, яку рекомендували підпільники, не назвав. Зустрітися мали о дванадцятій біля кінотеатру хроніки. Та зустріч не відбулася. Бородатий до кінотеатру не прийшов.
На нову квартиру, якій віднині судилося стати опорним пунктом спецгрупи, Лежнєв повернувся стривожений. Кіра запропонувала свої послуги — вона добре знала будинок, де жив Ярощук. Проте Лежнєв подумав, що спочатку йому самому треба ознайомитися, так би мовити, із загальною обстановкою.
Навскіс од будинку № 28 через дорогу була пивна. Лежнєв зайшов туди, покрутився серед відвідувачів, випив кухоль смердючого пива. Одразу помітив, що з пивної є вихід у двір, одгороджений від сусіднього низеньким парканом. Це трохи заспокоїло його, і він подався у міський сад, де на нього чекали Петро та Кіра.
— Підеш з нею, — сказав Лежнєв Петрові, — але в будинок не заходь; зачекай у пивній, що навпроти. А ви, Назаренко, якщо не застанете Бородатого, розпитайте господаря: чи приходив, коли приходив, що казав. Оце, либонь, і все. У Ярощука не затримуйтеся.
— Дайте мені пістолет, — попросила Кіра.
— Обійдеться, — не особливо ввічливо відмовив Лежнєв.
Кіра зашарілася, одвернулась, і Лежнєв помітив, що на її очі набігли сльози. Петро докірливо глянув на товариша. Лежнєву це не сподобалося. Ще вчора він звернув увагу, що Петро якось надто вже співчутливо позирає на дівчину. «Цього ще не вистачало! — подумав. — Розжалобила його, чи що? Таки правду люди кажуть, що сила жінок у їхній слабкості. Вона добре засвоїла цю істину, грає на ній…»
Думка про те, що Назаренко грає, хитрує, непокоїла Лежнєва. «З них не можна спускати ока», — вирішив він. І пішов за ними слідком. Він бачив, як вони розійшлися — Петро пішов по один бік вулиці, Кіра — по другий; як на розі Московської і Соборної до Кіри звернулася жінка, щось запитала, і Кіра похитала головою, мовляв, не знаю. Бачив, як Кіра, не доходячи до 28-го будинку, нахилилася, кинула погляд назад — чи не йде хто слідком. Бачив, як вона ввійшла у двір, в глибині якого стояв благенький рублений будиночок, зійшла на скособочений ганок, постукала, потім нерішуче штовхнула двері. Петро теж стежив за дівчиною, та щойно вона зникла за дверима, пішов у пивну.
Лежнєв, неквапливо скрутивши цигарку, підійшов до сусіднього будинку, на облупленій стіні якого було наклеєно якісь оголошення, і удав, що читає. Він старався не випускати з поля зору будинок. І все-таки прогавив Кіру. Помітив дівчину, коли вона вже переходила дорогу. Досить було глянути на неї, щоб зрозуміти — щось не гаразд: Кіра мало не бігла. Біля входу в пивну Лежнєв наздогнав її, міцно взяв за лікоть.