Повітряний замок, що вибухнув

Про дракона він запитав здебільшого для того, щоб намацати яку-небудь особисту тему розмови. Насправді його зовсім не цікавило, навіщо вона так себе прикрасила, але він припускав, що якщо вона наважилася нанести на тіло таке велике татуювання, то це мало для неї якесь особливе значення. Тобто тема здавалася цілком відповідною для зав’язування розмови.

У нього стало звичним відвідувати її разів два на тиждень. Узагалі-то ці відвідини в його робочому графіку не значилися — її лікарем була доктор Хелена Ендрін. У той же час Андерс Юнассон був головним лікарем відділення травматології і був надзвичайно задоволений своїми діями тієї ночі, коли Лісбет Саландер привезли до лікарні. Він прийняв правильне рішення, коли вирішив витягнути кулю, і, судячи з усього, після кульового поранення в Саландер не виникло жодних ускладнень на кшталт провалів у пам’яті, зниження фізичних функцій та інших ознак інвалідності. Якщо її одужання піде так і далі, то вона покине лікарню з рубцем на голові, але без яких-небудь інших наслідків. Про те ж, які рубці утворились у неї в душі, він судити не міг.

Підходячи до свого кабінету, він побачив, що біля дверей, прихилившись до стіни, стоїть чоловік у темному піджаку.

— Доктор Юнассон?

— Так.

— Доброго дня, мене звуть Петер Телебор’ян. Я головний лікар психіатричної клініки Святого Стефана в Упсалі.

— Звичайно, я вас знаю.

— Чудово. Якщо у вас знайдеться час, я хотів би з вами поговорити.

Андерс Юнассон відімкнув двері кабінету.

— Чим я можу бути вам корисний? — поцікавився він.

— Це стосується однієї з ваших пацієнток. Лісбет Саландер. Мені потрібно її побачити.

— Гм. У такому разі вам необхідно попросити дозволу у прокурора. Вона перебуває під арештом, і пускати до неї відвідувачів заборонено. Про відвідини треба також заздалегідь попереджати адвоката Саландер.

— Так-так, я знаю. Я подумав, що в цьому випадку ми обійдемося без бюрократичної тяганини. Оскільки я лікар, ви можете пропустити мене до неї із суто медичних міркувань.

— Ну, в принципі таке мотивування можливе. Проте я не зовсім розумію, з чим це пов’язано.

— Коли Лісбет Саландер постійно перебувала на лікуванні в клініці Святого Стефана, я кілька років був її психіатром. Я вів її до вісімнадцяти років, коли за рішенням суду її випустили з інтернату, правда, під нагляд опікуна. Слід зауважити, що я, природно, був проти цього. З того часу їй фактично дозволили робити, що вона хоче, і сьогодні ми спостерігаємо результат.

— Розумію, — сказав Андерс Юнассон.

— Я як і раніше відчуваю за неї велику відповідальність і хотів би мати можливість оцінити масштаби погіршення, що сталися за останні десять років.

— Погіршення?

— У порівнянні з тим часом, коли вона отримувала кваліфіковану допомогу. Я вважав, що як колеги ми завжди зможемо домовитися і знайти належне рішення.

— Поки я не забув… Очевидно, як колега колезі, ви можете допомогти мені розібратися в одному питанні. Коли вона надійшла до Сальгренської лікарні, я вжив усіх заходів до того, щоб скласти повну картину її стану здоров’я. Один колега запитав судово-медичний висновок з приводу Лісбет Саландер, написаний якимсь доктором Єспером X. Ледерманом.