Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Вона усміхнулася ледь-ледь, тільки краєчками великого рота. Її рука потяглася до мене, перетнула смугу світла, і тонкі пальці торкнулися садна на губі. Вони немовби хотіли розгладити, знищити садно; доторк був легкий, ледве відчутний, але я знову завмер. Чорт знає що зі мною діялося…
І моя рука раптом потяглася назустріч. Сама. Доторкнулася до шиї; шкіра в неї була така прохолодна й ніжна, що я вмить відчув, які у мене загрубілі пальці. Найменше садно на них, кожен шрам ураз стали відчутні, різко помітні. Я доторкнувся до її жовто-солом’яного волосся, яке здаля видавалося таким щільним та густим, і здивувався, яке воно невагоме й легке. У неї в очах я бачив вираз радості й подиву; те саме почуття переживав і я.
— Антосю! — промовив я. — Антосю!
Я звав її, запрошував повернутись у сьогоднішній ранок. Я любив, і ніякі слова, ніякі признання в ніжності, ніякі освідчення й запевнення не могли ясніше й краще висловити те, що я переживав, ніж одне це ім’я — Антося.
Ми обоє стояли в смузі світла. Її плечі немовби увійшли в мої і вкрилися ними; прямі й широкі, вони враз стиснулися, і я відчув, як прохолодні гнучкі пальці зімкнулися на потилиці. Мов обличчя уткнулося в її волосся, і пахощі лугової, прогрітої сонцем конюшини стали оглушливими. Я відчував доторк її грудей, їхню твердість і ніжну податливість, їхнє тепло.
Я пригортав її до себе й відчував під долонями гостроту і тендітність її лопаток, я обнімав її дедалі дужче, і вона немовби входила в мене, ставала частиною мене самого, і то було надзвичайне почуття, я ніколи не відчував нічого такого.
«Це любов?» — питав я себе. І все в мені озивалося: так, так, так… І я розумів, що й вона питав себе про те саме, і чув її відповідь: так, так, так…
Я завжди боявся доторкнутися до неї. Боявся її пам’яті. Але зараз мої руки торкалися її, вони поволі ковзали по її тілу, ніби ними керувала сама природа, я тут був ні при чому, і нічого не було в їхніх рухах стидкого чи грубого, того, про що, хихикаючи та підморгуючи, розповідали хлопці, коли, повернувшись удосвіта з села, вибирали з пілоток солому, що позастрявала там.
Її тіло немовби линуло мені назустріч, вона не робила жодного руху, вона застигла, прислухаючись до себе, але вся вона наче бігла назустріч моїм рукам. Жар і холод, твердість і ніжність, округлість і жорстка вуглуватість — усе це запаморочливо мчало назустріч, і серця відстукували свій ритм, і коли я відчув, як діткнувся до її грудей, ми обоє завмерли й притихли, було чути тільки удари — часті, дрібні й шалені, важкі. І нічого, нічого не було в цьому грубого й стидного. Нічого! А було те, що називалося словом ласка. Уперше я збагнув це слово в усій його новизні, ясності й чистоті. Ласка. Долоня відчувала ніжну пружність шкіри й гостроту соска, що враз проступив й затвердів.
Вона дихала часто-часто і зовсім тихо, я тільки відчував на плечі легенькі припливи і відпливи тепла. Це чудо могло тривати без кінця. Нас несло поза часом.
— Я люблю тебе, — промовив я.
Я ніколи в житті нікому цього не говорив. Були випадки, коли я міг би сказати, проте в останню мить якийсь сумнів і сором утримували мене. А зараз я сказав…
Вона пильно і немовби трохи здивовано подивилася на мене знизу вгору. Наші губи зблизилися, зімкнулись і одірвались. Але ніби тільки для того, щоб знову пережити почуття зближення.
— Я… люблю…. тебе, — сказала Антоніна.
Вона ледве чутно й поволі, мало не по складах вимовила цю фразу. Губи ледь ворушилися, але я почув. То були перші її слова. Вона повторила їх услід за мною, немов радіючи можливості перевірити, чи не втратила здатність говорити.
Я торкався губами її вій, волосся, щік, губів, підборіддя, шиї. Як же це сталося, що серед безладдя війни, серед людського сум’яття я знайшов її, єдину, мою?
— …Люблю… — голосніше повторила вона.
І ледь відсторонилася, щоб знову зустрітися очима. Їй було мало слів. Вона не звикла покладатися на слова.
Нараз я згадав, що Попеленко, співчутливо хитаючи головою, поспитав, чи ж правда, що я сватаюся «до німої»… Ось чому так скуто й несміливо стояла вона коло тину, вдягнувши найкраще вбрання, яке знайшлося в хаті: село одвернулося від неї. «Німої». Вона вже не вірила своїй вроді, як не вірила словам. І зараз, відчуваючи дотик моїх рук і вслухаючись у слова, вона вперше зрозуміла, яка ж вона насправді. І дивилась у вічі, не відриваючись, щоб іще раз пересвідчитись. Правда? Так, так, так… Кращої за тебе нема. Нема, нема, нема…