Одіссея найкращого сищика республіки

— Тут колись був кордон між Румунією та Австро-Угорщиною. Багато контрабандистів працювало. Мені обладнання з Німеччини привозили. Тепер без роботи люди, будь-якому замовленню раді.

— Вони з нами і до братів підуть?

— Ні, бояться вони братів. До межі їхніх земель доведуть і залишаться чекати.

— Не продадуть нас?

— Ні, вони ж наші, румуни, мадярів не люблять, — запевнив Гальванеску. Я б так довіряти не став, бо в питаннях грошей люди об’єднувалися в дивний, як кажуть бунтівники, Інтернаціонал, тобто за чималу суму раді були продати будь-кого, не зважаючи на кров.

Ми їхали горами, а потім провідники зупинилися. Вказували руками вперед.

— Ми на кордоні земель Ракоці. Провідники з нами прощаються.

— Залишимо їм і коней, бо з ними важче сховатися, а ми ж хочемо бути непомітними.

Сів дивитися мапу, знайшли один пагорб неподалік від замку Ракоці. Звідти було б зручно спостерігати.

— Вийдемо ще вночі, — сказав я. — Щоб уранці вже на місці бути. Ідемо тихо. Не балакаємо, не куримо, під ноги дивимося.

Гальванеску старанно кивав. Хвилювався дуже, але впертий був, хотів довідатися, що там у братів, і відступати не збирався. Трошки перепочили, вночі вийшли. Я по зірках ішов і за компасом, який світився у темряві. Спочатку добре ішли, потім трохи заблукали, довелося чекати світанку, запізнилися. Йшли лісами. Хоч і важче, але на стежці могли зустрітися люди Ракоці. За мапою до самого пагорба ліс мусив бути, але вийшли на галявину. Вирубали ліс. Он і замок, із якого легко могли помітити. Обійшли галявину, ліс, почули, як сокири стукають. Я наказав докторові залишитися, а сам пішов у розвідку. Обережно наблизився до артілі лісорубів, яка валила дерева, тут-таки рубала гілки й уже готові колоди тягла кіньми вниз. Добре працювали хлопці. Любив я роздивлятися, як люди добре свою роботу знають. Оре мужик, іде за волами, пушить землю без жодного огріху. Наче танцює за ралом. Ось так і хлопці ці з сокирами витанцьовували. Рубали так, що не тільки руками, а всім тілом в удар вкладалися.

І все б нічого, тільки мовчали вони. Як люди разом працюють, то обов’язково балакають. Чи про справи, чи жартома, а тут мовчки, ні пари з вуст. Стукають сокирками, працюють. Німі, чи що? Подивився я, як обійти їх можна, повернувся до Гальванеску.

— І що там?

— Та працюють.

— Хто?

— Та лісоруби.

— Люди? — якось дивно спитав доктор.

— Люди, звісно, а хто ще?

— І що за люди?

— Чорняві такі, наче цигани. І мовчать.

— Цигани? — зацікавився Гальванеску.

— Ну, смагляві, чорняві, схожі, а там бозна.

— Подивитися треба.

— Обійдемо, з пагорба дивитимемося. Ходімо.

Повів я доктора в обхід, більше нам ніхто не трапився, дісталися без пригод. Ліс там був цілий, ховатися легко. Я знайшов місцину, з якої і замок був наче на долоні, й підходи до нього. Засіли з доктором. Він у бінокль дивився, а я навколо, щоб ніхто не заскочив зненацька.

— Точно, цигани! — прошепотів доктор. — Цигани!

— І що?

— Цигани у нас у Румунії довго в рабах у бояр були. Потім їх звільнили, вони з сіл повтікали до міст. Але, бачиш, не всі. Тут он на Ракоці працюють. І як працюють!

Працювали справді старанно. Не зупинялися. Пастухи за чередою ходили, хтось дрова рубав, хтось сир варив, жінки на городах біля замку працювали. Кілька артілей ліс звозили з гір. І всі тихо, і всі ні на мить не зупинялися, працювали і працювали. Ані тобі перепочинку, ані перекуру. Так, наче бити їх будуть, якщо зупиняться. Але річ у тому, що жодного наглядача та попихача видно не було. Самі працювали.

— Як же вони змогли циган примусити так працювати? — спитав Гальванеску. — Дива прямо! Народ цей лінивий і тільки батіг розуміє! А батогів і не видно!

Поки він на робітників дивився, я замку дивувався. Я таких і не бачив. Стояв на крутому пагорбі. Вузенька дорога хутко збігала до високих мурів із чорного каменю, від яких замок набував вигляду сумного і загрозливого. На стінах нікого не видно було. Здавалося, ніхто в замку не живе. Під пагорбом стояли сараї, загони для худоби, працювала пилорама. Там життя вирувало. Люди працювали, так само не зупиняючись ані на мить.

— Чудово, чудово! — прошепотів Гальванеску.

— Що? — спитав я. Доктор озирнувся, його очі палали захопленням.

— Якби мої наймити працювали так, як ці цигани, вони б виробляли вдвічі більше продукції! Вдвічі! А то і втричі! А на моїх же землях дуже ефективна організація праці! Наші революціонери вважають мене одним із найжорстокіших експлуататорів. Але вони забувають, що я будував дороги та мости, цехи та фабрики, я організовував медичні пункти для надання першої допомоги. Для верстатників я організовував курси вивчення грамоти, бо їм треба читати документацію і креслення! Саме завдяки мені дикий закуток нашої країни, що жив фактично в середньовіччі, тепер перетворився на розвинутий край. Я плачу стипендії молодим ученим та спеціалістам, я побудував у повітовому місті технічну бібліотеку! Я...