Тварина, обдарована розумом

Арлетта засміялася.

— То не мені забаглося, а тобі!

Севілла подивився на неї сумно, спантеличено й нетерпляче. Але очі його засвітилися ніжністю, й він вимушено всміхнувся.

— Так, так, мені, — й рушив сходами, прокладеними в скелі.

Архітектор, що спорудив цей будинок, очевидно, не любив ні вікон, ні дверей. Дверей не було ні між кухнею й їдальнею, ні між їдальнею й вітальнею, ні між вітальнею й спальнею, а тим паче між спальнею та ванною. Роздягаючись, Севілла дивився на голу Арлетту, яка чистила зуби. Щоб краще бачити себе в дзеркалі, вона схилилася над зливальницею. В такій граціозній і простодушній позі вона нагадувала слухняну й розумну дівчинку. Севілла усміхнувся. Глибоко вдихнув повітря, затамував у собі п’янкий, майже захлинаючий порив радості, саме радості, а не бажання, гордої радості, що, мов птах, зривалася уверх. Але Севілла відав, що існує грань в усвідомленні свого щастя, яку не слід переступати, коли не хочеш зруйнувати його. Йому стало легко, він почував себе добре і водночас боявся відчувати себе надміру щасливим. Здавалося, що він купається в сонячних променях, то лине понад верхів’ями світу, коли загоряється день. Краса її статури, сподівання й безмежна радість! Далі не міг більше стримати себе, щастя нараз хлюпнуло через край, захлинуло його. І Севілла засміявся. Ну, звісно ж, треба сміятися, лукавити й за допомогою сміху повернути собі почуття напівщастя. Завжди в житті є щось розважливе, навіть абсурдне. Він почував себе щасливим, бо Арлетта чистить зуби. Сміявся. Відчував якусь невірогідність цього сміху й неможливість стриматися більше, ніж мить, на такій вершині життя. Людям завжди властиво переходити з одного стану в інший — сміх розмаює тугу, одержимість тамує сміх, ніжність позбавляє від одержимості. Мить шаленого щастя не можна зупинити, хтось тримає вас ззаду за плечі й штовхає вперед: йди, йди, йди!

— Чому ти смієшся? — запитала Арлетта, схилившись до дзеркала.

— Ти схожа на маленьку слухняну дівчинку.

Вона озирнулася, подивилася на нього, вловивши його погляд. Гаряча хвиля залила все її тіло, і Арлетта й собі засміялася.

— Так, я слухняна, — відповіла вона, захлинаючись від сміху.

Арлеттина голова лежала на його рамені. Севілла витягся горілиць, доторкаючись до матраца кожним своїм розслабленим м’язом. Простяг правицю й загасив світло. Запанувала тиша. Севілла дихав тихо й спокійно, Арлетта подумала, що він задрімав. Однак коли він знову озвався, то таким звичайним тоном, мовби відновив щойно перервану розмову.

— Якщо росіяни не замилюють очі, — лунав його чистий і рішучий голос у тиші. — якщо їм справді вдалося використати в рибальстві сотню дельфінів, тоді, либонь, вони досягли більшого, ніж ми думали, в спілкуванні між людиною й твариною. Навіть коли відкинути їхні розмови про індивідуалізм і капіталістичну «боротьбу за життя», що спонукала нас, бідолашних американців, зосередити тої зусилля на єдиній парі дельфінів, проте доводиться справді визнати, що ми майже нічого ще не досягли, навчивши розмовляти двох дельфінів. Нам лишається налагодити мовний зв’язок з усім поріддям або ж принаймні з двома-трьома десятками дельфінів. Та хай йому грець, хіба я знаю, як мені бути, аби розшукати ключі до розв’язання цієї проблеми.