Тварина, обдарована розумом

— Голубе мій, — поставив Голдстейн склянку, — якщо я маю опікати ваші фінанси, то треба довіряти мені. Адамс сказав, що за два роки на вашому рахунку в банку назбиралося п’ятнадцять тисяч доларів, і ви зовсім нічого з ними не робите. Ганьба! Вклавши п’ятнадцять тисяч доларів за десять відсотків у якусь справу, ви мали б за два роки три тисячі доларів прибутку. Цебто мали б за що купити собі новий «бюїк», не витрачаючи свого основного капіталу.

— А навіщо мені новий «бюїк»?

— Гаразд, де контракт, що його надіслав вам Брюкер?

— Там, на столі, поряд з вашою склянкою. Я його вийняв, коли довідався, що ви прийдете.

— Подивимося, — Голдстейн простяг руку. Але замість того, щоб узяти папір, подивився на Севіллу, звівши брови. — Нумо, — повів далі він, беручи в руки контракт, — ознайомимося з оцією пам’яткою безчестя. Але ще не читавши її, вітаю вас, бо ви маєте нюх і не підписали її, — він заглибився в читання. — Боже мій, який шахрай! — гримнув він перегодя.

— Шахрай? — перепитав Севілла. Голдстейн зареготав:

— Ні, ні, не буквально, не розумійте це буквально. Він шахрай, якими взагалі є поважні ділові люди, цебто він вас обкраде, але в дуже благорозумних межах, А втім, це добрий видавець, динамічний, відважний. Ви, Севілло, в добрих руках. Міс Лафей, чи дозволите скористатися вашим телефоном?

— Я принесу його вам, — відказала Арлетта. Вона повернулася хутко, за нею на червоних кахлях змійкою звивався білий шнур. Голдстейн зміряв її поглядом: «Принадна пташка й, звісно, благородна. То буде вельми чудова пара». — Я зателефоную цьому розбійникові, — промовив він, підморгнувши оком, і затис у кулачищі телефонну трубку.

Час спливав якось надаремне. Вони мовчали, замкнувшись у самозабутті. Голдстейн телефонував Брюкерові, ось і все. Севілла подивився на Арлетту й усміхнувся їй, а вона йому. Голдстейн дивився на них обох порожніми, невиразними очима. Севіллі здалося, що безперебійне життя, сповнене надмірними припливами, емоціями, думками, прожектами або страхами, потайки зупинилося якоїсь нікчемної миті, бліде, безбарвне й беззмістовне.

— Брюкер? — гримнув Голдстейн могутнім голосом, i життя знову забило джерелом. — Брюкере, з вами розмовляє Голдстейн. Я телефоную вам з приводу Севілли. Так, я його літературний агент. Не впадайте зразу у відчай, друже мій. Ха, ха! Що ж бо ви, я так само поважаю вас. За півроку він передасть вам рукопис. Звичайно, він писатиме сам. Цей чолов’яга сповнений енергії й розуму, турбуватися не треба. З нашого боку все гаразд, чого не можна сказати про ваш контракт. Слухайте, що я вам казатиму: ми залишаємо за собою всі права на попередні публікації й наступні перевидання книги, всі права на переклади й екранізацію. Ви? Ну що ви! Вас жаліти не треба, ви маєте права на поширення книги в Америці, Англії, Канаді, Австралії та в усіх інших англомовних країнах. Це зовсім не дрібничка!.. По-друге, наш гонорар зростає до п’ятнадцяти відсотків. Ні, пане, ні, п’ятнадцять — це останнє й остаточне слово. Кажу, п’ятнадцять — вісім і сім. І, звісно, з розрахунку не такого вже жалюгідного, як оці п’ятдесят тисяч доларів, що їх ви пропонуєте. Що, що? Кажу, жалюгідного. Сто? Та що ж бо ви, Брюкере, давайте говоритимемо серйозно. Хай вас це не здивує, я кажу, що не хочу ваших сто тисяч доларів. Не хочу! Я копаю їх геть від себе ногою, плюю на них, чхаю на них, якщо хочете знати. Ні, Брюкере, ви не матимете цієї книги за свої жалюгідні, недогризені, злиденні сто тисяч доларів! Брюкере, я чхаю на них. Скільки хочу? Нарешті! Браво! Я хочу двісті…