Тварина, обдарована розумом
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Григорий Николаевич Филипчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Тварина, обдарована розумом». Краткое содержание книги:
Голдстейн прибрав од вуха трубку, затулив правицею мікрофон, подивився на Севіллу й промовив звичайним гоном:
— Він репетує, наче причинний. Та все, що він каже, пусте. Він уже вирішив дати їх мені. То лише за професійною звичкою він продовжує впиратися.
Севілла насупив брови:
— Але ж сума справді величезна!
— Ще б пак! — відповів Голдстейн. — Лише в англомовних країнах ви одержите понад два мільйони доларів гонорару. А щодо Брюкера, я навіть не наважуся сказати, які на нього чекають прибутки, — він приклав до вуха трубку. — Перепрошую! Ні, нас не перервали. Вислухайте, Брюкере, ви марно забираєте в мене час, забираєте його у Севілли, в себе. Кажу, двісті! Ви вже погодилися? Коли? Щойно? Чудово! Надсилайте Севіллі новий контракт, і він поверне вам його негайно. Кажу, негайно. Я цілком гарантую. Не завтра, в понеділок, коли ваша ласка. В понеділок я зроблю собі цю радість.
Голдстейн поклав трубку, опустив долоні на стегна, обвів очима Арлетту й Севіллу. Сам виглядав гордий і втомлений, краплі поту вилискували на його чолі. Тяжко зітхнув, мовби лише-но виконав якусь фізичну роботу.
— Тьма-тьмуща грошей! — промимрив згодом Севілла. Голдстейн подивився на годинника й підвівся.
— Севілло, скажу вам, не нехтуйте моєю порадою. Це цілком серйозно. Як тільки Бркжер виплатить вам аванс, купіть великий дім із садочком і в цьому садочку спорудіть собі протиатомне сховище. Щодо мене, то я нещодавно вже це зробив. У мене складається враження, що ми гігантськими кроками наближаємося до дуже брудної погані світового масштабу.
— Зараз задоволений собою Голдстейн якраз вечеряє в своєму літаку, — промовив Севілла засміявшись.
— Він симпатичний, — озвалася Арлетта. — Мені вельми сподобалася його телефонна розмова з Брюкером.
Напівлежачи на гойдалці, Севілла дивився, як Арлетта подавала на стіл вечерю: шинку, салату-латук, фрукти. З обох боків до стола були винахідливо припасовані лавчини, їх можна було підняти тільки разом з ним. Стіл змайстрований з товстих дубових дощок, що почорніли під дощами й потріскалися від сонця. Севілла вдоволено дивився на нього: міцний, сільський; потемнів за своє тривале перебування просто неба на цій терасі, де він стоїть усі триста шістдесят п’ять днів на рік і де колись він скінчить своє існування, ні разу не пересуваючись далі, як на кілька метрів у тінь ополудні й надвечір — на сонце. Добре відомо, що за сприятливих умов дуб може існувати понад шістсот років. «Господи, скільки поколінь людських він переживає! Яке коротке людське життя! Ми зникаємо, мов ті комахи: ходимо сюди-туди, працюємо, телефонуємо, закохуємося. А час спливає, мить за миттю, хвилина за хвилиною, невблаганно наближаючи той момент, коли я сконаю на своїх забруднених простирадлах. Мене пробирає мороз під шкірою від однієї лише думки про це. І найневірогідніше те, що ми вдаємо, ніби забули про все. Замість того, щоб стогнати зі страху, ми живемо, мовби нічого й не відбувається. Та ні, що там! Ось і ми тут, дуже мудрі, спокійні, енергійні, сповнені оптимізму, робимо якісь прожекти. Життя належить нам! І доказів не треба: адже завжди помирають інші. — Минав час, Севілла з прикрістю мислив про Майкла. — Майкл у своїй камері чекає суду, свого вироку, все в його житті піде шкереберть».
— Ведмедику, ти чомусь засумував, — озвалася Арлетта.
— Ні, ні, — відповів він усміхнувшись. — Я обдумую свою книгу. Либонь, я надто поквапився, сказавши, що закінчу її за півроку.
— До столу, до столу! — покликала Арлетта. — Ведмеді, коти, собаки!
Севілла підвівся й ніжно глянув на неї. Як їй подобалося повторювати одні й ті ж радісні й заспокійливі слова. Севілла спритно переступив лаву, поклав долоні на почорнілий дубовий стіл.
— Я голодний, — промовив Севілла бадьоро.
Він різав салату й шинку в своїй тарілці на дрібнесенькі шматочки.
— Мільйон доларів! Що з ними робити? О, я знаю добре, вкласти їх за десять відсотків, як радив Голдстейн, і вони дадуть сто тисяч прибутку. Гаразд, витратимо їх. Сто тисяч за рік? Це неможливо, в усякому разі при нашому способі життя й до того ж ми ще заробляємо непогано.