Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2». Краткое содержание книги:
Поглянь! Крізь ці вікна сяють зорі вічної ночі. Вони й зараз сяють над тими, видивами, які ти знав і виплекав, упиваються їхнім чаром, щоб сяяти ще яскравіше понад сновидними садами. Онде Антарес — він саме зараз підморгує над дахами Тремонт-стріт, ти міг бачити його зі свого вікна на Бікон-Хілл. А ген за тими зорями зяють провалля, з яких мене прислали мої шалені володарі. Одного дня тобі буде до снаги перетнути і їх, але якщо ти мудрий, то не вчиниш такої дурниці, бо з усіх смертних, що бували там і повернулися, лише одному вдалося вберегти розум від неймовірних жахів безодні. Там страховиська і потвори гризуть одне одного, намагаючись завоювати дещицю простору, і в дрібному там більше зла, ніж у великому, — ти й сам це знаєш з поведінки тих, хто ненастанно трудився, щоб тільки передати тебе мені до рук, я ж сам, повір, анітрохи не бажав тобі лихого і давно допоміг би тобі сюди дістатися, якби не мав іншого клопоту, а ще був певен, що ти й сам зможеш знайти сюди шлях. Тож облиш пекельні безодні і повертайся до погідних, милих серцю речей твоєї юності. Віднайди чарівливе місто і відпровадь додому неслухняних Великих Древніх, відішли їх у край їхньої власної молодості, край, що нетерпляче чекає на їхнє повернення.
І шлях, що я тобі готую, буде легшим, ніж стежина непевних спогадів. Поглянь! Ось підлітає величезний шантак, і правує ним невільник, якому, для твого ж добра, краще бути невидимим. Осідланий і готовий — ось він! Цей чорний, Йогаш, допоможе тобі осідлати жахіття. Прямуй до найяскравішої зірки, що на південь від зеніту, до Веґи, і за дві години опинишся на терасі свого присмеркового міста. Але лети в тому напрямку лише доти, доки почуєш далекі співи у висотах етеру. Вище розпростерся тільки жах, тому напни повіддя свого шантака, щойно забринить найперша нота. Тоді подивись на землю — і побачиш там сяйво незгасного жертовного вогню Іред-Наа на священній покрівлі храму. Той храм стоїть у твоєму жаданому присмерковому місті, тож лети до нього, перш ніж встигнеш почути спів і навіки пропасти.
А коли ж підлетиш до самого міста, прямуй до того парапету, з якого ти і сам колись споглядав його величну красу, і пришпорюй шантака, аж поки він закричить. І Великі Древні, сидячи на своїх запашних терасах, почують той крик, упізнають його, і їх охопить така туга за домівкою, що жодне з див того міста не втішить їх, не звеселить їх ніщо, крім похмурого замку на вершині Кадата і розсипу потойбічних зірок, що вінчає те верхів’я.
Тоді ти маєш приземлитися серед них на шантаку, нехай вони побачать і торкнуться того гидкого птаха з кінською головою; тим часом заговори з ними про незвіданий Кадат, який ти нещодавно покинув, розкажи їм, що його безмежні зали — порожні й темні, ті самі зали, де вони колись забавлялися і раділи неземними радощами. І шантак заговорить до них мовою шантаків, проте і в нього не буде більшої сили переконання, ніж у звичайних спогадів про давнину.
Ти маєш говорити і говорити до заблукалих Великих Древніх про їхню домівку та юність, аж поки ті, зрештою, не заплачуть і не попросять показати їм шлях назад — шлях, який вони забули. Тоді ти відпустиш шантака, хай він летить у небеса, голосячи свій клич, а Великі зберуться на силах і підстрибнуть, як то було колись, і вже як боги полинуть услід за мерзотною птахою, крізь безмежні безодні, до веж і бань Кадата.
Тоді чарівливе присмеркове місто навіки стане тобі втіхою і притулком, а земні боги знову правитимуть снами людей із призначеного їм місця. Вирушай — вікно відчинилося і зорі чекають. Твій шантак уже хрипить і гиркає від нетерплячки. Прямуй до Веґи крізь ніч, але звертай, коли почуєш співи. Не забудь цю пересторогу, інакше невимовні жахи затягнуть тебе у провалля вічного крику і безумства. Пам’ятай про Інших Богів: вони великі, безтямні та жахливі і чаяться у мороці позасвіття. Мусиш їх остерігатися.
— Гей! Аа-шанта ’ньїґ! Лети! Поверни земних богів до їхньої оселі на незвіданому Кадаті, молися всьому космосу, щоб ти ніколи не зустрів мене у тисячі моїх інших подоб. Прощавай, Рендольфе Картере, і стережися — я-бо Ньярлатотеп, Повзучий Хаос!
Тож Рендольф Картер, мало не вмліваючи верхи на страхітливому шантаку, зі свистом здійнявся у холодний простір і полетів у напрямку холодного блакитного сяйва північної Веґи, лиш раз озирнувшись на хаотичне громаддя вартівень та веж оніксового страхіття, в якому ще досі мерехтів самотній мертвотний вогник у вікні, що височіло понад землями і хмарами земного краю снів. Позаду ковзали безформні жахи і гучно лопотіли незримі перетинчасті крила, але він міцно тримався за гриву тієї гидкої лускатої птахи з кінською головою. Зорі глузливо витанцьовували, замалим не вистрибували, складаючись у бліді знаки фатуму, яких ніхто раніше не бачив і ніхто раніше не боявся, а вітри етеру все так само завивали у безформній чорноті та самотності поза межами космосу.