Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

А світло тим часом піднімалося вище і вище, аж поки не замерехтіло вже ледь помітно у найвищих сферах етеру, насмішкувато підморгуючи війську своїм вогником. На півночі тепер була тільки чорнота — страхітлива, кам’яна чорнота, яка простиралася від безмежних глибин до безмежних висот, і тільки блідий вогник недосяжно мерехтів на вершині всього світу. Картер уважніше придивився до нього і зрештою побачив чорнильно-темні обриси, які відтіняли цей вогник на тлі зірок. На тій титанічній вершині височіли вежі — моторошні вежі, увінчані банями, що наліпилися там жахливими суцвіттями і гронами, які не могли бути творіннями рук людських; бастіони і тераси, дивовижні та водночас загрозливі, здавалися маленькими чорними і безмежно далекими цятками посеред розсипу зірок, що диявольськи сяяли у найвищій точці надземної сфери. На вершині цієї найвеличнішої з гір стояв замок, який не могла осягнути жодна смертна думка, і в ньому палало те демонічне світло. Тож Рендольф Картер зрозумів, що його пошуки завершено, що перед ним — мета, задля якої він порушував усі табу і наважувався на зухвалі вчинки, перед ним — легендарний, неймовірний дім Великих Древніх на вершині незвіданого Кадата.

І, щойно про це подумавши, Картер помітив зміну траєкторії польоту їхнього війська, безнадійно захопленого вітрами. Тепер вони піднімалися круто вгору, і було очевидно, що цьому лету судилося завершитись в оніксовому замку, в якому сяяло бліде світло. Величезна чорна гора тепер була настільки близько, що її схил мчав повз них із неймовірною швидкістю, чи то пак вони мчали вгору, в чорноту, за якою вже не можна було нічого розгледіти. Похмурі вежі споночілого замку над ними все більшали й більшали, і Картер бачив усю нечестиву мерзенність їхньої безмежності. І могутні брили тієї мурівлі були досконало вирізані з копалень у тому страхітливому проваллі, що зяє у кам’яному пагорбі на північ від Інґанока, та припасовані безіменними робітниками, і такі були її розміри, що людина супроти неї поступалася мурашці супроти найбільшої земної фортеці. Розсип незнаних зірок понад міріадом увінчаних банями веж сяяв блідим хворобливим пломінням, немов понад похмурими стінами зі слизького оніксу западали вічні сутінки. Тьмавий вогник виявився єдиним освітленим вікном в одній із найвищих веж, і коли безпорадна армія наблизилася до самої маківки гори, Картеру здалося, що він помітив якісь неприємні тіні, що раз у раз пропливали повз ледь освітлений клаптик простору. То було якесь дивне склепінчасте вікно, і форма його була цілком чужа всьому земному.