Марш Радецького та інші романи

«Він гине», — подумав Хойницький.

— Я хочу зробити вам одну пропозицію, — сказав Тротта. — Чи не побажали б ви купити мого коня?

Запитання злякало його самого. Йому раптом стало тяжко говорити.

— Ви не любите їздити верхи, як мені відомо, ви ж пішли з кінноти. Звичайно, вам просто не до серця піклуватися про тварину, якою ви неохоче користуєтеся. Усе це так, проте вам усе ж таки може бути шкода її втратити.

— Ні! — сказав Тротта. Він не хотів нічого приховувати. — Мені потрібні гроші.

Лейтенантові стало соромно. Позичати в Хойницького гроші не вважалося безчесним, заказаним чи сумнівним ділом. Одначе Карлові Йозефу здавалося, ніби ця перша позичка відкриває якийсь новий етап його життя і що годилося б спитати батькового дозволу. Лейтенантові було соромно. Він сказав:

— Висловлюючись зрозуміліше, я поручився за одного товариша. На велику суму. Крім того, цієї ночі він ще трохи програв, щоправда, менше. Я не хочу, щоб він був винен цій тварюці, власникові кав’ярні. Позичити у вас я не можу. Так, — повторив лейтенант, — це просто неможливо. Той, про кого йдеться, вже винен вам гроші.

— Але ж вас це не стосується! — відповів Хойницький. — Його справи зі мною вас аж ніяк не обходять! Найближчим часом ви повернете мені! Це дрібниця! Розумієте, я багатий, так це в людей зветься. Я не лічу грошей. Це однаково, що ви попросили б у мене чарку горілки. Слухайте, ну що за церемонії! Дивіться! — Хойницький простяг руку, вказуючи на обрій, і описав нею півколо. — Усі ці ліси належать мені. Та це пусте, це просто, щоб вас більше не гризло сумління. Я вдячний кожному, хто в мене хоч трохи забирає. Ні, це смішно, це нічогісінько не важить, шкода, що ми тільки марнуємо слова. Я роблю вам пропозицію: я купую нашого коня і залишаю його у вас на рік. Через рік він мій.

Було видно, що Хойницькому уривається терпець. Та й, зрештою, батальйон ось-ось вирушить на муштру. Сонце безупинно пливло вгору. Був уже білий день.

Тротта заквапився до казарми. Через півгодини батальйон уже вишикувався. Поголитися вже не було часу. Майор Цоґлауер приходив об одинадцятій. (Він не любив неголених командирів роїв. Єдине, на що він навчився звертати увагу за всі довгі роки служби на кордоні, були «чистота й бездоганна спорядженість на службі».) Ну, та тепер було запізно. Бігом до казарми! Добре, що хоч устиг протверезитися! Капітан Ваґнер уже стояв перед вишикуваною чотою.

— Все залагоджено! — сказав йому поспіхом Карл Йозеф і, ставши перед своїм роєм, скомандував: — У дві шереги — шикуйся! Праворуч — кроком — руш!

Блискала офіцерська шабля. Сурмили сурмачі. Батальйон вирушив на муштру.

Капітан Ваґнер платив сьогодні за так званий підобідок у прикордонному шинку. Вони мали півгодини часу, щоб перехилити по одній, по дві, по три чарчини «дев’яностоградусної». Капітан Ваґнер достеменно знав, що тепер він починає прибирати своє щастя до рук. Тепер він кермуватиме ним сам-один! Сьогодні по обіді — дві з половиною тисячі крон! Півтори тисячі — зразу віддати, і цілком спокійно, цілком безтурботно, як багатий чоловік, він сяде за бакару! Він держатиме банк! Карти тасуватиме сам! Лівою рукою! А може, поки що віддати лише тисячу й сісти до гри з цілими півтора тисячами, спокійно, безтурботно, як багатий чоловік? П’ять сотень нехай на рулетку, а тисяча — на бак! Так буде ще краще!