Її величність кішка

Неначе дві півкулі мого мозку втратили зв’язок і кожна чує іншу мелодію. Це так незвично і хвилююче, що у якийсь момент здається, нібито я чую третю мелодію, хоча її не існує.

Люди бувають такі здібні.

За вікном в’ється дорога.

Крізь хмари пробивається сонячний промінь, ніби вказуючи нам шлях.

Слухання Баха вселяє мені невідоме почуття, як же його назвати?

Цілісність?

Розуміння гумору та ближче знайомство з мистецтвом служать моєму розвитку.

У мене таке враження, що мій розум — це сфера, що віднедавна розширюється. Можливо, недавні випробування й факт того, що я вижила, дає мені відчуття невидимого захисту.

Не забуваймо, що я єдина володію пам’яттю світу: знаменитою РЕВАЗ. Я аж тремчу від гордості.

— Що воно таке, ця ваша РЕВАЗ? — читає мої думки Шампольйон.

Я викручуюсь:

— Велика бібліотека, розміщена у крихітному пристрої. Такому маленькому, що він поміститься в людській долоні.

— А що в цій бібліотеці?

— Всі знання, необхідні для відновлення знищеної цивілізації, — відповідає Піфагор.

— У такому разі я хочу, щоб ви пообіцяли: після повернення РЕВАЗ поділитеся нею з усіма тваринами, — урочисто заявляє какаду.

Знову він викаблучується. Ми ж уже пообіцяли. З цим папугою потрібно бути насторожі. Немає гірших за тих, хто думає, що чинить правильно, коли робить не те, що я кажу.

— Я дуже хочу познайомитися з утопічною спільнотою з острова Сіте. Знаєте, від чого ми, домашні птахи, потерпаємо найбільше?

Брак горизонту. Коли я жив у неволі, то завжди уявляв, що ховається за вікном, через яке було видно лише вивіску з туристичною рекламою із зображенням пляжу з пальмами. Для мене зовнішній світ був цим пляжем, і я завжди хотів потрапити туди.

Він глибоко зітхає.

— Згодом я зрозумів, що світ — це не лише пляж. Одного дня його замінили на засніжені ялинки у горах. До мене дійшло, що я навіть не уявляв був усієї величі та різноманітності світу. Коли ми почали спілкуватися з господарем і я поділився з ним своєю спрагою до знань, він сказав, що світ повний смертельних небезпек. До прикладу, ви, коти. Він розповів мені про лютих котячих, які полювали та їли папуг.

— Люди тримали нас у своїх руках і цим вселяли необгрунтований страх, — кажу я у відповідь, а сама уявляю, як смакуватиму цим м'яском, коли він перестане приносити користь.

Шампольйон бундючно завершує:

— Думаю, ми всі народжуємося, щоб учитися. Найгірше, що може статися, — все життя лишатися на одному й тому ж місці, у тому самому оточенні, переживаючи ті самі ситуації.

Шампольйон дратує, коли озвучує мої думки. Чому ідеї не патентують? Перший, кому вони прийдуть у голову, привласнює їх, а всі, хто висловлює потім, повинні приносити йому дари. Хай там як, папуги завжди мали репутацію наслідувачів.

Я поринаю в роздуми.

Я б могла бути єдиним винятком і мати право цитувати свою матусю, пухом їй земля.