Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Ану, хапайся. А то понесе…
Ігор устиг вчепитися за слизький, гнилуватий стовпчик у воді, Янінка тим часом вискочила на берег. Потім удвох витягли на траву човна.
— Вранці рибалки відженуть… А зараз… Ось цим завулочком, потім коло саду, перейдемо картоплю і там, біля костьолу, на березі, моя хата. Ти не дуже стомився? — раптом турботливо запитала вона, зазираючи йому в очі.
— Ні, нічого…
Вони пішли околичним провулком, зарослим вологою травою. Яніна все ще несла в обох руках свої туфлі, на ходу легенько торкаючись до нього плечем, і він крізь тонку тканину кофточки відчував тепло її тіла, її близьке стомлене дихання, незбагненний запах її волосся і думав, як здорово йому пощастило сьогодні. Ігор уже був радий за свою невихованість, завдяки якій він дуже розв'язно пожартував тоді у Барановичах, вдячний цьому місту з його сивою давниною і цій ночі, такій не схожій на безліч прожитих ним ночей.
— Янінко, — тихо покликав Ігор, наближаючись до неї ззаду, але вона тільки пішла швидше. — Янінко…
— Ось обійдемо цю хату, потім звернемо на стежечку, перебіжимо через сад…
— Янінко!
— Іди, йди, не відставай! А то незабаром татко встане та як спохватиться…
Зарослою лопухами стежкою вздовж огорожі вони піднялися вище. Починало світати. В густих сутінках садів ще дрімала Заніманщина. Добре втоптана стежка вивела їх на край картопляного поля, суціль усипаного білими зірочками-цвітом. Дуже пахло молодим картоплинням і свіжою росяною землею. Янінка швидко йшла попереду, і він, плутаючись у картоплинні своїми чобітьми, ледве встигав за нею. Вже зовсім близько на тлі світлого краю неба видніли прямі й високі башти костьолу, за яким десь у теплій річковій воді тихо плюскотали плоти. Лишалося пройти ще, може, сотню кроків, які віддаляли їх від костьольної огорожі, коли раптом у нічній тиші ще сонного міста почувся якийсь чужий, незвичний, настирливий гул. Янінка попереду відразу ж спинилася.
— Що це? Що це гуде? Це літаки?
Літаки, це наближалися в небі літаки, але Ігор просто не вірив, що так безглуздо і невчасно може початися те найстрашніше, котре всі останні дні недобрим передчуттям жило, зростало, пригнічувало людей. Хапаючись за маленьку надію, — може, вони помиляються, — Ігор тамував у собі страх і сподівався на краще.
Але помилитися було неможливо.
Перелякана Янінка, мовби шукаючи захисту, кинулася до нього, і тільки-но він пригорнув її, як близькі могутні вибухи кинули їх на тверде картопляне бадилля. Ранній світанок осяяли сірі, вогненно-чорні блискавки, тугі гарячі хвилі ударили їм у спини, густо закидали картопляне поле землею…
Як тільки минув перший неймовірної сили гуркіт, Ігор підхопився, Янінка теж скочила на рівні і, з розкуйовдженою головою, у замащеній кофточці, незрозуміло для чого намагалася взути на брудні ноги свої туфлі. Оглушений вибухами, Ігор не відразу почув, як слабким голосом Янінка кричала йому:
— На міст біжи! Швидше на міст! Там за костьолом міст!..
Так, звичайно ж, йому треба було на міст, у штаб, він уже розумів, що сталося, й інакше вчинити не міг.
Не оглядаючись більше, крізь оглушливі вибухи, падаючи і знову підхоплюючись, він кинувся на міст, несучи в збентеженій свідомості ледве схоплений зором образ дівчини, яка стояла серед картопляного поля з чорними блискучими туфлями в руках.
12
Його вивели із стану забуття постріли, що раптом долинули невідомо звідки. Спочатку здавалося, що це стріляли в селі, та коли, занепокоєний, він прислухався, то збагнув, що долинали вони з іншого, протилежного боку — саме звідти, відкіля приплентали вони вночі і куди пішов Пивоваров. Завмерши від поганого передчуття, Івановський затамував подих, дослухався, та ніякого сумніву не було — стріляли десь за полем.
Мабуть, найперші постріли він пропустив, не дочув, а спохопився тільки тоді, коли гулко вдарила гвинтівка і в тиші затріщала довга автоматна черга. Авжеж, це був його автомат — німецькі стріляли інакше, це він уже знав точно. Івановський підвівся на лікті, але в грудях у нього щось стислося, від болю перехопило подих, він закашлявся, виплюнув кривавий згусток і знову безсило відкинувся на лавку. Поки він кашляв, там, здається, затихло все, і скільки він потім не прислухався, нічого більше не почув.
Ледве вгамовуючи хвилювання, лейтенант намацав коло лавки годинника — було сорок хвилин на восьму, отже, минуло близько двох з половиною годин, відколи тут нема Пивоварова. Якщо до того села тільки один кілометр або два, то він мав би вже повернутися. А коли не повернувся — значить… Значить, він пробрався в село, але, мабуть, невдало, і його спіткала така сама доля, що й Івановського вчора.