«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
Старий підступає до конвоїрів, і ті починають задкувати, накостричуючись стволами автоматів. Та слідом за старим на них уже суне партизанська маса. До неї приєднується багато й тих, котрі ще кілька хвилин тому стояли пліч-о-пліч з конвоїрами. І раптом сталося непередбачене: з ганочка, вихопивши маузер, стрибає Савицький, чортом підскакує до конвоїрів, люто сичить їм в обличчя:
— Кинь зброю! Перестріляю, як собак!
Конвоїри, притиснуті до стіни, кидають автомати. Старий підходить до них упритул.
— Цей… Цей… Цей і оцей…
Лежнєв вчасно вибиває з рук Савицького маузер. Партизани обеззброюють конвоїрів, а заодно й інших бандитів з групи Вукаловича. Поки Дробот і визволений комісар загону втихомирюють партизанів, Лежнєв, Сміливий та «мушкетери» кидаються шукати Вукаловича. Лишивши Сміливого з його хлопцями прочісувати зарості, Лежнєв повертається. до зрубу, щоб забрати штабну документацію, шифр, радіограми. Але на майдані його зупиняє чийсь зойк. Він оглядається і бачить озброєного кремезного хлопця, який тримає за комір чоловіка в мокрому одязі. Той кричить услід партизанові в полатаному німецькому кітелі й брезентових штанях, котрий тікає од них:
— Семенов, не тікай! Він мене вб’є! Ти ж знаєш: він на мене зуб має.
— Усі ми на тебе зуб маємо, — не зупиняючись, кидав через плече партизан у полатаному кітелі.
— Семенов!! Не маєш права лишати мене напризволяще.
Помітивши Лежнєва, він зробив спробу вирватися.
— Громадянине начальник! Громадянине начальник! Вислухайте мене!
Лежнєв підходить.
— Хто такий?
— Я командир взводу зв’язку Нетреба, а цей, — парубок гидливо поглянув на затриманого, — Цибочкін, радист. Перший дружок і помічник Вукаловича. Хотів утекти.
— Громадянине начальник! — канючить Цибочкін. — Накажіть відпустити мене! Я… Я все розповім! Тільки звеліть йому піти. Він на мене затаїв зло. Уб’є! Він уже погрожував.
Радист бризкає слиною, не доказує слова, рветься з рук Нетреби, з переляку вибалушує очі; на нього гидко дивитися.
— Я багато знаю, — хрипить він. — Ви тих дівок, котрих ми в загін наче врятованих од розстрілу привели, поколошкайте. Вони справжні гадюки: агентки, есесівки…
— Брешеш, негіднику, — каже Нетреба. — Кіра не есесівка!
— Есесівка, есесівка, — торочить Цибочкін. — Така сама шльондра, як і інші.
— Не смій! — перехоплює Лежнєв занесений кулак Нетреби.
— Бачите, бачите! — хрипить Цибочкін. — Він через неї на мене зло має. А я її й пальцем не зачепив — потрібні мені покидьки начальства!
— Одведіть! — наказує Лежнєв.
— Я позивні і шифри знаю, якими Вукалович для зв’язку з німцями користувався, — не вгаває радист. — Напам’ять знаю. Ось тільки вранці зв’язувався з ними.
— Для чого зв’язувався?
— Вукалович допомогу в німців просив: боявся, що самі не впораємося. Німці обіцяли прислати наприкінці дня цілий батальйон.
— О котрій годині?
— Після вісімнадцятої. Сигнал — дві зелені ракети.
— З якого боку вони мають підійти?
— Од Кущівської галявини.
— Все?
— Про це все. Але я ще багато чого знаю.
— Бреше він, товаришу начальнику, — втручається Нетреба. — Не слухайте його.
— Я правду кажу! Забожуся! Це він зумисне охаює мене — боїться, що я про Юрку розповів. А я й розповім! Тільки ви, громадянине начальник, мене з ним не залишайте.
— Конвоїр вас не зачепить, — обриває його Лежнєв, — Ідіть, побалакаємо потім.
Лежнєв не хоче показати, що поквапливі зізнання Цибочкіна дуже важливі. Негайно треба доповісти Дроботу.
Та побалакати потім Лежнєву з Цибочкіним не пощастило. Ще не дійшовши до штабного зрубу, він почув постріл. Оглянувся. Під сосною, уткнувшись обличчям у розлаписте коріння, лежав мертвий радист.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Надвечір Лежнєв заїхав в обласне Управління КДБ до Кулінича і від нього викликав Москву. Генерала Олійника на місці не було, Лежнєва з’єднали з його заступником. Лежнєв попросив спішно взяти матеріали, які стосуються абвер-частини 115, а також розшукати фонограму регіональної наради керівників абвер-частин і команд, яка відбулася в Сосновському влітку 1943 року.
— Така фонограма повинна бути у військових розвідників. Надішліть її мені в Сосновське.
— Постараємося, — сказав заступник. — Сподівайсь, військові розвідники нам не відмовлять. Трохи важче з другим проханням, Василю Тимофійовичу. Я вже дзвонив полковникові Куліничу — виліт сосновської туристської групи можна затримати тільки до сімнадцятого серпня. Ми й так ламаємо графік «Інтуристу».