Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Коли інспектор закінчив читання кондуїтного списку, директор знову його відсторонив і вийшов наперед сам. Обличчя його зробилося лиховісне, голова пішла в плечі, нижня губа одвисла мало не на хрест святого Володимира[157], що теліпався в нього на горлі. Зимним холодом війнуло по наших лавах. Ми стояли, виструнчившись, не маючи права ні перемінити ноги, ні повести головою на занімілій шиї. Ми бачили з самої повадки, що Мопс наготував нам щось страшне.
— Парчевський… — ніжно промуркотів директор. Тихий шелест перейшов по наших шеренгах. Лави нашого, п'ятого, класу роздалися, і наперед ступив високий, стрункий і красивий юнак. Одежа якось особливо охайно і навіть чепурно облягала його торс. Це був молодий, але цілком вже сформований мужчина. Парчевському був уже вісімнадцятий рік. В двох чи трьох класах він затримався через незлагоди з латиною і математикою.
— Грачівський! — прогугнявив директор з нотками закоханості в голосі.
Лави нашого класу роздалися вдруге, і з них вийшла наперед друга жертва.
Директор витримав свої дві хвилини, милуючися з жертви.
— Польовик! — зойкнув він оскаженіло, і ми зрозуміли, що Польовик був третій і останній.
З лав шостого класу вийшов присадкуватий, огрядний хлопчина.
Одну секунду директор озирав трійцю з ніг до голови налитими кров'ю очима. Потім губи його розтулилися:
— Мерзавцы! Негодяи! Вон!
Директор простяг руку з випростаним указовим перстом Наше каре роздалося, утворивши неширокий прохід по коридору. Парчевський, Грачівський і Польовик посиніли, колихнулись на місці і тихо рушили. Немов сомнамбули, з поглядами нерухомими, невидющими і потойбічними, вони пройшли через прохід в каре, між плечей своїх товаришів. І вони пішли по коридору через весь довжелезний, нескінченний коридор до сходів в кінці, що вели на перший поверх, до виходу. Їхні постаті віддалялися, губили виразність ліній, втрачали рельєфи і поступово ставали лише темними силуетами на фоні блідого неба за вікном. Потім силуети пішли вниз по сходах. Зникли ноги, потім по пояс, потім по плечі, нарешті й голова. Вони немов пішли в землю.
Лише тоді директор опустив свою руку. Він обернувся до нас і зарепетував:
— Так будет с каждым преступником! Марш по местам!
Тихо ми розійшлися по класах. Тихо розсілися по місцях.
Парчевського, Грачівського та Польовика було вигнано з «вовчими» білетами. Тобто без права вступу до будь-якої іншої середньої школи. Вигнано, отже, на все життя.
Про причини ми довідалися вже від нашого класного наставника. На них хтось доніс, що вони пили горілку на недавньому патріотичному балі. Федір Євгенович Мерцальський, наш молодий математик і класний наставник, розповідаючи, червонів і хмурився. Вся ця історія «з підвищенням дисципліни» і особливо оце вигнання вразили його не менше від нас. Він був з молодшого покоління педагогів, сам нещодавно закінчив університет і всяке вигнання, тим паче з «вовчим» білетом, вважав за непоправний злочин. І от йому, членові педагогічної ради, довелося й самому стати учасником цього злочину. Він червонів, хмурився і відвертався.
Федір Євгенович поінформував нас також, що будинок нашої гімназії реквізують під військовий госпіталь і наша гімназія переходить через три дні на другу зміну в приміщення жіночої гімназії, а далі, очевидно, буде евакуйована в глиб Росії. За інших умов це повідомлення викликало б ціле заворушення в нашому запліснявілому гімназичному житті. Але сьогодні ми на нього майже не реагували.
Спішно покінчивши з своїми обов'язками, схвильований Федір Євгенович відпустив нас.
«ДРУЗЬЯ, ПОД БУРЕЮ РЕВУЩИЕ»
Увечері ми зібралися в Піркеса.
Квартира Шаї Піркеса мала особливі вигоди для наших конспіративних зібрань — після сьомої години вечора.
По-перше, Шая жив сам. І без батьків, і не на учнівській квартирі[158]. Він жив у родичів. Таким чином, його квартира була вільна і від батьківського, і від позашкільного нагляду. Піль не мав права заходити до неї, раз родичі відповідали за учня, як батьки. Але Шаїні «родичі» були фіктивні. Це були звичайні однофамільці. Отже, до Шаї їм не було ніякого діла. Але через те, що були вони люди в місті дуже шановані (вони мали великий колоніальний магазин, і гімназичне начальство завжди брало в ньому набір «на книжку»), то на них не падало й найменшої підозри гімназичного начальства.
157
Хрест святого Володимира — орден, встановлений 22 листопада 1769 р. для відзначення громадських заслуг, мав чотири ступені.
158
… не на учнівській квартирі. — В книжці «Я вибираю літературу» (с. 62–63) письменник згадує: «Скільки я себе пам'ятаю, мати моя держала «учнівську квартиру». Спочатку, гадаю, то було просто від потреби витратити до кінця своє прагнення про когось турбуватись: не турбуватись ні про кого мати моя не могла — така вже була її вдача. Пізніше — після смерті батька (Корнелій Іванович помер в 1915 р. — Н. І.) — був у цьому і матеріальний інтерес: біля п'ятьох чи шістьох «нахлібників» харчувалися й ми, діти з мамою… Я з вдячністю пригадую нашу учнівську квартиру — життя в колективі однолітків дуже сприяло пізнішому, так би мовити, становленню в громадському житті».