Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Матч з Одесою — зі збірною командою одеських середніх шкіл — відбувався своєчасно. Тридцятого серпня, за два дні до початку навчального року. Це був щорічний традиційний прощальний канікулярний матч.

Точно о четвертій двадцять розітнувся перший (довгий) свисток рефері. Це значило, що туалет уже мав бути зовсім закінчений: збризнуте холодним душем тіло розтерте турецьким рушником, буци зашнуровані, змочена носова хустка пов'язана на голову. Сині з червоними комірами фуфайки і чорні труси — це ми. Червоні з чорними комірами фуфайки і білі труси — це одесити.

Точно о четвертій двадцять п'ять розтинався третій, і останній, довгий свисток рефері.

З тим свистком життя спалахувало і все довкола ставало якесь зовсім інше. Серце здригалось, але йому вже не було коли схвильовано заколотитися. Духовий оркестр патетично вдаряв, і багатотисячною зграєю злітали лопотливі оплески запальних глядачів: з корнерних ріжків, одна проти одної, команди вибігали короткими ключами до середини поля. Завзяття і захоплення — від радісного відчуття власного міцного тіла, від передчуття заповзятого змагання, від патетичного голосу оркестру, від цих зичливих оплесків, від почуттів власної молодості й нескінченності твого ще довгого-довгого і, безперечно, щасливого, привабного життя, — завзяття і захоплення сповнювали серце і розпинали груди. Коли футболіст біжить від корнерного прапорця до середини поля, щоб почати матч, він переживає найкращі хвилини свого життя.

Прибігши до середини поля, обидві команди спинялись і збиралися кружка. Капітани команд тисли один одному руки й обмінювалися букетами, які зразу ж забирали і виносили за межі поля підсудки. В цей час рефері виймав з кишені срібного карбованця.

— Орел! — сказав Репетюк.

— Решка! — відгукнувся капітан одеської команди.

Срібна монета злітала високо догори, підкинута вправною рукою рефері. Потім вона падала. Хто вигравав, той вибирав гол. Етика нашого часу вимагала вибирати не кращий, а гірший — проти сонця. Вся процедура зустрічі й вибору гола забирала якраз одну хвилину й тридцять секунд. Ще тридцять секунд йшли на те, щоб, відскандувавши традиційне «гіп-ура, гіп-ура, гіп-ура-ура-ура!» — розбігтися на місця до початку. Точно о четвертій тридцять завмерлу тишу поля розтинав короткий, збурний і різкий, як удар бича, свисток. Матч розпочато.

Починали цього разу ми. Репетюк злегка підкинув м'яч наліво Сербинові. Сербин, немов знехотя і ліниво, перекинув його з ноги на ногу, потім ударив перед собою вгору. Два своїх зроблено, і ворожий інсайд кинувсь йому під ноги. Але Сербин підхопив м'яч головою і легко переніс його через ворога. Потім враз, несподіваним для його юного, ще не змужнілого тіла, сильним шутом послав м'яч далеко через поле на правий край. Це був наш звичайний початок. Тепер на правому краю Кашин, прийнявши Сербинового паса, мав провести м'яч по краю, майже до корнерного прапорця, унеможливлюючи тим офсайд, і звідтіля давати зрізаний пас під гол. Репетюк і Сербин налітали на пас. Макар ішов зліва, трохи позаду, Кульчицький тримався ще далі — він мав підбирати одбпті м'ячі й шутувати по голу через голови ворожого захисту. А трьох вдалих пасів Кашина — один був гарантований гол.