Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Ми йшли до гімназії. Канікули скінчилися. Був перший день нового навчального року. Далі, після цього дня, один в один попливуть інші дні, ціла смуга — аж триста днів Малиніних і Буреніних, Глезерів і Пецольдів, Крихацьких і Бурневських, Шапошникових і Вальцевих[156]. Зате цей, перший, день — наш.

Як приємно цього дня знову — після двох місяців вакацій — побачитися із старими шкільними товаришами!

Але цього року ми йшли до гімназії вже з іншими почуттями. Наступний рік мав бути якийсь зовсім інший. Де вже тут до гімназичної муштри, до позашкільного догляду, одиниць, нотацій та безобідів! Війна! Світ став інший, і ми стали інші. Має бути якась інша й гімназія!

Дощ невгавав. І дарма, що було ще зовсім по-літньому тепло: доводилося брати наопашки шинелі, щоб не змокнути. Носити шинелі наопашки гімназистам суворо заборонялось, і не варт було наражатись на небезпеку. Перебігши швиденько вулицю та палісадник перед гімназією, де дощ, здавалося, падав дужчий і густіший, — гімназисти розчиняли двері і вскакували з дощу до сухого, розлогого і розкішного гімназичного вестибюля. Обабіч сходів на мармурових розкішних постаментах стояли дешевенькі гіпсові бюсти Пушкіна і Гоголя. Між ними, якраз під годинником, стояв Піль.

Піль стояв рівно, виструнчений, заклавши руку за спину. В лівій руці він тримав книжечку, в правій — олівець. Вдягнутий був він у вузькі сині штани й чорну тужурку з орлами на мідних ґудзиках. Піль був лисий впень, тільки ріденьке пасемце чорного волоссячка перерізало його череп надвоє, зализане від лівого вуха до правого. Підборіддя його було чисто виголене, але з-під носа збігали тоненькі, як шнурочки до черевиків, чорні-чорні вусики і химерно в'юнилися довкола блідого й вузького рота. Коли Піль стояв, його права нога безперестану дриґала коліном. Вона завмирала тільки тоді, як у кінці коридора з'являвся директор. Це було як пульсування, як биття гімназичного серця.

Вісім років щонайменше вчився гімназист у гімназії. Вісім років поза стінами гімназії його гімназичним життям безроздільно володів Піль. Вісім років щоранку, приходячи до гімназії, перше, що бачив гімназист, була постать Піля під годинником, між Пушкіним і Гоголем. Піль дриґав правою ногою і покусував кінчик чорного вусика. І серце гімназиста стискалося і тремтіло, як овечий хвіст. Це стояла й чатувала на його гімназистську душу розплата. Іван Петрович Петропович був надзиратель, головний виконавець позашкільного догляду. За все, що накоїв гімназист вчора поза гімназією, — ходив п'ять на восьму по місту, не вклонився педагогові, читав Пінкєртона, курив, переодягнутий заскочив до кіно, — за все, за все він матиме сьогодні відплату тут, з рук Піля…

Сьогодні Піль стояв на тому ж місці. Його права нога здригалася, лівий кінчик вуса був затиснутий між зубів. Гімназисти проходили повз нього — всі чотири сотні — і, на мить спиняючись, перехилялися в попереку надвоє. Це був уклін Пілеві. Їх щодня діставав Піль чотириста. За невід-давання уклону належало карцеру дві години. Піль відповідав на уклін коротким поморгом повік. Обличчя його було кам'яне, як і в Пушкіна та Гоголя обабіч, нога його здригалася. Його очі поковзом пробігали по ґудзиках шинелі. Шинель має бути застебнута на всі ґудзики. Але ж сьогодні ще літо. В застебнутих шинелях парко. Вони ж тільки замість плащів. Крім того — війна. Все має бути якесь інше, не таке, як раніш, і гімназисти одвішують свої уклони в шинелях, розстебнутих навстіж, і вже принаймні з розстебнутим коміром.