Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

По закінченні молебня директор раптом вийшов на середину церкви.

— Господа! — просюсюкав він. — Папрашю цетыре старсих класса отнюдь не расходиться и выстроиться перед храмом.

Він сюсюкав, гугнявив і шепелявив. Крім того, він був трохи недорікуватий і гундосий. В його роті був величезний, проти міри, язик, і він весь час бовтався між зубів, заважаючи членороздільній мові. Коли директор гнівався і репетував — а інакше він рідко поводився й висловлювався, — язик вилазив у нього між зубів, і цілий фонтан слини летів просто в обличчя сердешного об'єкта гніву. Директор був уже не молодий чоловік, років за п'ятдесят, і прожиті роки відзначилися на його фізіономії глибочезними зморшками згори донизу. Разом з одвислою нижньою губою та гидливо опущеними кутками рота це й робило його обличчя достоту схожим на мопса. Дебела постать з широкими грудьми, широко розведеними ногами та сутулими плечима блискуче доповнювала цю надзвичайну схожість. За все це і прозвано його — Мопс. А втім, його справжнє ім'я було мало чим краще. Звали його Іродіон Онисифорович. Ми вимовляли Ірод Семафорович.

Пропозиція директора холодом стиснула наші серця. Що трапилося?

Можна було бачити, як півтораста гімназистів — учні чотирьох старших класів, юнаки чотирнадцяти — двадцяти років — зблідли як один. Тихо вийшли з церкви, на широкому коридорі вистроїлися в каре. Кожний клас становив одну сторону каре. До середини ввійшли директор і інспектор. Решта педагогів скупчились на порозі церкви.

— Господа! — вдруге почав директор. — Перст божий указал на годину, в каковую мы живем…

Кров поволі вертала на наші фізіономії. Голови підводилися, і плечі вин ростову валися. Хотілося зітхнути на повні груди. Директор збирався виголосити промову з приводу війни, тільки й усього.

Але марні були наші сподіванки, що на цьому буде кінець. Покінчивши з патетичним вступом, директор перейшов до висновків — практичних і конкретних. Він сказав про те, що нині, в годину найбільшого напруження всіх національних сил, перше, чим має реагувати гімназія на великі події, — це піднесенням і зміцненням дисципліни. В перші дні після оголошення війни він, виявляється, мав уже нагоду спостерігати деякий занепад дисципліни і деякі ознаки розкладу моральності гімназистів. І він заявив, що цього він в гімназії не потерпить.

— Не потерплю! — це й були останні слова його промови. Після них він трохи відступив, і його місце зайняв інспектор з довгим аркушем паперу в руках. Верескливим своїм голоском кастрата кремезний інспектор оголосив список усіх тих учнів, які протягом останнього місяця вакацій були ким-не-будь з педагогічного персоналу запримічені в недодержанні дисципліни. Одночасно він сповіщав і кількість годин карцеру на спокуту зазначених провин.