Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Двосотенний рій підлітків прогулювався по перону військової рампи з почуттям самоповаги й громадських гордощів. Адже на лівому рукаві в кожного з нас була біла пов'язка і червоний хрест горів на ній. Ах, від цієї пов'язки з хрестом було так солодко! Здавалося, вона так і гукала до кожного стрічного: дивіться, і цей мужній юнак, і ця хоробра юначка — вони вже не діти, вони теж дорослі!.. Гімназисти були вдягнуті в свої найкращі, нові костюми, гімназистки пришпилили до кіс кокетливі різноколірні бантики.

Раптом з боку рампи ми почули якусь метушню. Всі сновигали туди й сюди. Лікарі й сестри-жалібниці в білих халатах метушилися й перегукувалися. Схвильованим голосом скликав гімназистів Богуславський. В кінці рампи музиканти похапцем продували свої мідні труби. Гобої, валторни і кларнети коротко покашлювали на різні голоси.

Ми вистроїлися. Перший ешелон з пораненими, виявляється, вже рушив з поста і зараз був за п'ять кілометрів. Перед нашими лавами з'явився комендант рампи. Він коротко поінформував нам про наші обов'язки. Ми мали виводити легкопоранених з вагонів і відводити їх до їдальні. Тяжкопораненим ми мали відносити їжу у вагон. Крім того, треба було носити за лікарем та сестрами скриньку з бинтами, ватою, йодом та іншими медикаментами. А головне — треба було привітати героїв, виявити їм наше захоплення, наш ентузіазм.

Потім перед нашими вистроєними й виструнченими шеренгами з'явився гаптований золотом синій мундир директора. Він був при всіх орденах, і з лівого боку в нього висіла коротенька, чиновницька шпага. В такому параді він з'являвся перед нами тільки в «царські» дні і церковні свята.