Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
В самісінький розпал суперечки, коли, позривавшися, ми сіпали один одного за петельки і в кімнаті завис страшний шарварок, двері раптом відчинились і на порозі з'явився Грачівський.
Поява Грачівського була зовсім несподівана. Досі він ніколи не заходив до Піркеса. Компанія Парчевського, до якої належав Грачівський, вважала нас за малюків і трималася осторонь нас. Вони більше товаришували з старшокласниками.
Грачівський розчинив двері і нерішуче зупинився на порозі. Ми всі замовкли. Піркес поспішив йому назустріч.
— Заходь, Грачівський, заходь! От здорово, що прийшов! — ляснув він його по плечах.
Ми з зацікавленням і співчуттям зазирали Грачівському в обличчя.
Кожен хотів виказати бідному хлопцеві свою прихильність і дружні почуття.
— Ну? Як? Нічого! Що надумав? Як батьки? Кажуть, на залізницю поступаєш?
Грачівський був трохи блідий, але загалом наче спокійний. Він соромливо м'яв кашкета й покусував губи.
— Ви пробачте мені, Піркес, — уклонився він. — Я раніше до вас ніколи не заходив, але, розумієте… мені нікуди подітися… Я не можу піти додому… батько мене вб'є, а мати… помре… у неї, знаєте, хвороба серця… Ви дозволите мені сьогодні у вас переночувати?
— Ну, що за питання! — засміявся своїм горловим сміхом Піркес. — Ви можете жити тут до вашого повноліття!
Грачівський скинув шинель і заходив по кімнаті, потираючи руки й кулячися від холоду, дарма що в трьох кубічних сажнях Піркесової кімнати стояла страшенна задуха і жарота. На лівому виску його невпинно тіпався живчик. Ми всі мовчали. Було незручно приставати до Грачівського з запитаннями. Ми закурили, і хмари тютюнового диму за клубочилися вгору, до високої стелі, полохаючи там тіні і коливаючи хащі павутиння. Мовчанка тривала так кілька хвилин.
Раптом Піркес встав і підійшов до стіни. Він узяв футляр і вийняв скрипку. Лице в нього пашіло, руки злегка тремтіли. Бажання грати сьогодні вже вдруге захопило Шаю. Він спинився серед кімнати і торкнув струни пальцем. Напружений, тремтливий звук родився з-під пальця. Невидющим «самітним» поглядом Шая заблукав по стінах і по наших лицях. Нарешті він піймав якусь крапку на стіні. Прикипівши до цієї крапки очима, Шая тихо перебирав струни, настроюючи скрипку. Ми принишкли.
ПРО ЩО СПІВАЛА СКРИПКА
Шая змахнув смичком, взяв акорд, подумав якусь мить і, нарешті, заграв. Тужні і ревні звуки зринули з-під Шаїного смичка.
Шая ніколи не говорив, що він грає. Прекрасний, зворушливий репертуар Шаї здебільшого так і зостався для нас безіменним, проте сповненим най щиріших хвилювань. Ми не знали — добре чи погано, з погляду техніки, контрапункту та інших техномузичних таємниць, виконував свої п'єси Шая. Наша музична освіта обмежувалася лекціями співів у двох перших класах гімназії. Але ми знали, що Шая грав геніально, бо з-поміж нас не було жодного, кого б Шаїна музика не зворушила до сліз.
Вона зворушувала навіть манірне й перекривлячене серце Броньки Кульчицького.
Музичний настрій Шаї був смуток. Веселі, радісні ноти рідко бриніли з-під Шаїного смичка. Танцювальних мотивів він майже не знав. Зате його ліричний репертуар був невичерпний.
Шая грав, стоячи серед кімнати. Він фіксував зір на якійсь йому одному видимій крапці. Здавалося, між ним, його очима та цією крапкою утворювалася якась чисто матеріальна сув'язь. Голову Шая низько схиляв, і довге, рівне волосся спадало йому на лице. Інколи Шая змахував головою, і волосся тоді, злетівши вгору, знову спадало на лоб.
Шаїна скрипка журно підспівує, тихо хлипає і захлинається рясними печальними сльозами. Тужним голосом співає вона, і кличе кудись, і сумно обіцяє там щось невідоме, незрозуміле і таємниче. З молитовним, трагічним пафосом вона несе свої обіцянки туди, на найвищі верхів'я спокуси. Вона манить, вона вабить, вона причаровує. І вона захоплює… І враз спокуслива пісня уривається, скрипка зойкає з одчаєм, і все падає вниз, стрімголов — у прірву, в безодню.
Але тут настає катастрофа. Помахи смичка раптом міняються. З дрібних і пошарпаних вони враз змінюються на широкі, сильні, просторі й розтяжні. Кожний помах смичка креслить величезні півкола, він валить перепони, він руйнує перешкоди, він стирає межі, він обіймає півсвіту. Великий — величезний і неосяжний — світ зринає тоді з-під Шаїного смичка перед наші очі. Такий виразний, такий рельєфний, такий зрозумілий і близький. Такий — бачений… Але мить — і це все зникло, розсипалося й розметалося. Недобачене, неосягнуте і навіть незапам'ятоване…