Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Сербин звернув за валку порожніх класних вагонів і зійшов з колії на приколійну стежку. Тут за довгими чорними силуетами великих пульманів[161] було ще самітніше, ще темніше. Зате просто в вічі вдарив Сербину зеленавий, мертвий кругляк повного місяця на сході.

Дощ перестав. Небо очистилось, і на ньому не затрималося й жодної хмаринки. Воно було глибоко-синє й трохи зеленкувате від місяця. Воно дихало широким спокоєм, далекою прозорістю і ледь холоднуватою післядощовою вільготою. Розкішна південна вереснева ніч! Вона немов дзвенить ніж ним, м'яким, високим, аж не чутним для вуха, голосом скрип кової струни.

В грудях Сербина тремтіло й захлиналося. Ах, як манить ота таємнича далечінь як ваблять ці невиразності тіней! Як хвилюють оці повні незрозумілих, але звабних і спокусливих обіцянок, приглушені, але якісь такі значущі й проймаючі звуки ночі! Як забиває дух! Як колотиться серце! Яке прекрасне й надзвичайне життя чекає його в майбутньому.

Скільки обіцяє, як манить місячна ніч на п'ятнадцятому році життя!.

Від повноти почувань, бажань та відчуттів у Сербина мало не закрутилася голова.

Але йому не пощастило пережити їх до краю. Зненацька якийсь тихий звук народився за десять кроків. Немов рипнула жужелиця, під чиєюсь обережною підошвою. Сербин здригнувся. Його погляд сторожко метнувся вбік.

Тієї ж секунди Сербин відплигнув назад, в тінь від вагона, і, метко обернувшись, кинувся тікати. За десять кроків від нього в тіні вагонів тихо підкрадалася невиразна, темна постать. Злодій? Бандит? Ні — Піль.

Побачивши, що «засипався», Піль вискочив на освітлене місце.

— Стійте! загорлав він — Стійте! Я вас пізнав! Стійте!.. ський!.. чук!.. енко!.. ов!

Піль свято вірив, що коли б одне з цих закінчень відповідало прізвищу втікача, то втікач-гімназист був би такий дурний, що спинився. Сербин — прізвище якого до того ж закінчувалося на «ин» — тільки припустив дужче. Піль постояв одну секунду, зміряв на око відстань і, змахнувши своєю палицею, раптом понісся навздогін.

— Стійте! — репетував він — Я все одно вас записав! Погоня тривала хвилин зо дві. Сербин перебіг насип.

Піль за ним. Сербин, пригнувшись, пірнув під вагон. Піль, не задумавшись, зробив те ж саме. Сербин скотився котком з насипу Піль завагався тільки на мить і скочив на місток. Змахнувши руками, він з двосажневої височини сплигнув просто на стежку, що бігла під насипом. Сербин саме озирнувсь і бачив, як його тіло зметнулося вгору і на мить немовби застигло на фоні залитого місячним сяйвом неба. Ноги Піля розчепірились, як ножиці, руки розкинулись на боки, і поли чорної накидки-пелерини пустилися по вітру, немов крукові крила. Тепер Піль біг Сербинові навперейми і відстань між ними зменшилася вдвоє.

Тоді Сербин зібрав усі свої сили, всю свою снагу лівого інсайда. Гравій свистів під його ногами. Він рискнув і побіг навпростець до того місця, де стежка, виринувши з-під містка, перебігши «полосу отчуждения», вливалася до вулички між садибами передмістя Своїм маневром він вигадував сажнів п'ять, але рискував потрапити Пілеві до рук. На щастя, він прослизнув від нього кроків за десять і пірнув у гущавину зелені темного передмістя. Тут жили машиністи, кондуктори, техніки. Їхні мікроскопічні садибки з мікроскопічними особнячками — на дві, три кімнатки — тіснилися вздовж перевулків. Сербинова мати, вдова, залізнична бібліотекарка, наймала тут квартиру.