Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Я ввійшов до Семеренкових у двір обережно. Тільки легенько стукнув прикладом об огорожу. Хотів непомітно сісти десь під хлівом, у затінку, приладнавши МГ для стрільби впритул. Але двері мазанки відчинилися.
Антоніна вийшла на поріг. Вона й досі була у вовняній кофточці та розкльошеній спідниці. Видно, з тієї хвилини, як втекла з гулянки, просиділа в хаті, чекала, прислухаючись, коли прийде батько.
Вона стояла на порозі, освітлена місяцем, а за нею був темний отвір дверей. Мені раптом здалося, що ми прожили довге, складне життя відтоді, як вперше зустрілися і глянули одне на одного на озимині. І було в тому житті все, що випадає людям на довгий вік: і смертний риск, і ревнощі, і радість освідчення, і несподівані розлуки, і туга, і зустрічі…
Як їй сказати про батька? Не міг я викласти все.
Антоніна відступила вбік, пропускаючи мене до хати. Я не збирався заходити до неї, я хотів просидіти всю ніч під сараєм, але вона відійшла вбік і чекала. Очі в неї були світлі-світлі. Я зайшов. Буркан проскочив услід і квапливо, щоб не вигнали, умостився в сінях.
Косі стовпи світла з вікон освітлювали мазанку. Каганець не горів — з нього стирчав чорний засохлий гніт. На лаві коло вікна, що виходило на вулицю, лежав кожушок. Дивовижні звірі, що сиділи на довгому столі, мов на сідалі, вилискували поливою. Антоніна чекала тут. Сама. Я залишив її після першого ж освідчення. Я не міг бути рядом… Прости, Антоніно.
Вона запитально дивилася на мене.
— Батько сьогодні затримається, — сказав я, намагаючись не відводити погляду. — Він… буде у Глумського.
Не знаю, повірила вона чи ні. Підійшла до вікна. Місячне світло полилося на неї. Серце у мене билося так, що здригався притиснутий до грудей кожух кулемета. Я дивився на її різко окреслений профіль, на довгу, тонку, так зворушливо нахилену вперед шию.
Можливо, раз у тисячу літ народжується така краса… Раз у тисячу літ, і ось доля наосліп, як у лотерейному колесі, вибирає рік і, ткнувши навмання в карту, потрапляє до поліського села під назвою Глухарка. Мені надзвичайно пощастило. Навіть коли рядом гепнула, ударившись об землю і підскочивши вгору, міна-«жаба», то й тоді пощастило. Бо все то були сходинки до нашої зустрічі. Адже ми могли розминутися. Низка чистісіньких випадковостей звела нас докупи…
Вона дивилася у вікно, на порожню, рябу від тіней вулицю Глухарки. Удалині диміли безсонні димарі гончарного заводика, і єдиним рухом серед ночі були легкі, переливчасті хмари диму. Решта все завмерло, застигло. Я боявся поворухнутись. Тільки кожух кулемета пульсував відбитими поштовхами.
Напевне, я був не такий, як усі, трохи чокнутий. Від кохання я став увесь якийсь ніби скляний, не міг зрушити з місця. Хлопці розповідали, що вони любили не так. У них були спритні руки, спритні губи, жвава мова. Кохання вдихало в них життя, а я склянів. А може, так виходило через те, що вона, Антоніна, була особлива. Леви з кудлатими синіми гривами, сови-пелікани, літаючі риби з олюдненими ликами дивилися на мене сумним і розуміючим поглядом.
Я мовчав, вона позирала у вікно, заклопотана своїми думками.
Я вирішив, що бентежу її. Можливо, її непокоїло те, що ми були самі в хаті. Вона зробила природний жест гостинності, запросила зайти, але тепер злякалася моєї присутності. Бурхливі події дня, мабуть, віддалили нас одне від одного. Почуття повної єдності, що виникло під час ранкової зустрічі на озимині, перетворилося лише в спогад. Сватання? То тільки оболонка наших стосунків, зліпок кохання… Чому я гадав, що між нами не залишилось нічого нез’ясованого, чужого? Адже з нею треба поводитися особливо, завжди пам’ятати, чому вона перестала говорити з людьми.
— Буду в дворі, коло хліва, — промовив я. — Буду цілу ніч. Не бійся нічого, лягай спи. Батько прийде!
І, подолавши оту прокляту свою осклілість, обережно, щоб не забряжчати пряжкою ремінця, я підняв кулемета й рушив до дверей. Буркан, який умостився за піччю, під вішалкою, застукотів лапою об долівку й позіхнув. Йому не хотілося виходити. Він уже влаштувався.
Я навіть не почув, як вона догнала мене. Жодного звуку не пролунало, але, коли я ступнув до дверей в сіни, її рука торкнулася рукава шинелі й утримала мене. Я обернувся. Антоніна взяла МГ — аж зігнулася, напружилася від його ваги — й поставила кулемет до теплої стіни печі. Пальці її торкнулися гачка на застебнутій шинелі. Вона просила залишитися…
Неслухняними руками я зняв шинель, почепив її на цвях коло печі. Ми обоє дивилися одне на одного мов зачаровані. Прямокутник місячного світла лежав між нами на грубій долівці. Зараз очі в неї були темні; вони час від часу змінювали колір, її очі, й тільки одне залишалося в них незмінним — вираз довіри, сором’язливості й співчуття.