У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
У військовій частині, куди Петро повернувся саме вчасно, його зустріли заздрість бійців і ненависть командирів та політруків, що вважали своїм обов'язком на кожному кроці поповнювати втрачені ним за час відпустки знання й уміння — і муштрою, й бесідами, і додатковими нарядами, геть приголомшивши Янчука новиною про заміну комполку його ж колишнім замполітом.
Випросивши в Аркадія грошей, Петро послав у адміністрацію університету завірену штабом свою заяву на річну академічну відпустку «у зв'язку з перебуванням у лавах Радянської Армії», а також відправив Ліді поштою і подальшу університетську програму з конспектами, і Ролланові «Думки...» із книжками, і свої вірші й накидки, бо йому тепер не йшлося про навчання і про особисте. Фактично, Янчук не лише фізично, а й психологічно порвав із усім для себе святим, а ще як із місячною затримкою прочитав вибухові листи від Ліди, Лесі, Югини й Віри, які виявив розпечатаними, що подіяло на нього, як знущання в обезособленні й безправ'ї, яких не описати, адже ті листи згідно штампів на них прийшли у частину ще до його поїздки в університет, відтак він міг би оскаржити їх затримку й перлюстрацію, якби мав на те фактичне, а не фіктивне право.
Заціпившись, Янчукова душа кричала й репетувала від рідної радості, стенала й волала від нестерпного болю, мов знову народившись... Ліда запевняла: «Я не голодна, не холодна й ніким не ображена під наглядом баби Сари й Льови даю собі раду й чекаю твого повороту.» Леся признавалася: «Ти такий зробив мені подарунок — і Місяця, й Вечірню Зірку! — що ніхто нікому і не подумав би такого дарувати! Вони постійно нагадують мені про тебе і слідкують за мною, як твої вірні наглядачі, і годі мені від них сховатися... Любий мій викоханцю всього і на мені, і в мені! Жадаю бачити тебе близько-близько — живим, здоровим, сильним і по-давньому рідним. Уся твоя!» Югина Гончак натякала на якісь «кращі часи, що грядуть і приведуть суспільство до ще кращого завтра». Віра Коляд радувала: «Із твоїм від'їздом не лише в мене на роботі щось наче обірвалося, лишилися ми осамоченими та ожуреними, часто ображеними Рижовим, що так же пиячить, хвастаючи, що відправторив тебе в тартарари, грозячи тим же Кларі Гнатівні...»
Дочекавшись неділі, Петро наставляв Ліду: натякав на обережність, стриманість і поміркованість у збереженні дівочої цноти, попереджав про людську підступність, найпаче, коли хлопці залицяються та запобігають, пропонував радитись із бабою Сарою, «що знає життя, як ніхто»... Лесі писав багатослівно й піднесено: «Моя богине кохання і вроди! Русалю — ранкова зоре! Венеро, Афродіто й Діано! Хай буде благословенним щастя нашого навічного спілкування — помислів, душ і тіл, єства і крові! Хай обійде тебе все поторочне, лихе й негараздне — нетрями й заліссями, щоб ти й не знала його! Живи мені вічно на радість і втіху!» Просив її відписувати часто, але скромно, «бо листи перечитують», нагадував про їх поклятьбу, жартував наостанок і завершував усталено: «Будь незайманою!» Вдалися Янчукові й листи до Югини Костівни та Віри Коляд, хоч і було в них чимало стриманості й офіційності. Щоб не виглядали плачем, яким був повний у душі, Петро у листі до Югини скрашував скупі натяки історичними паралелями, а до Віри — жартівливими каламбурами... Не забув подякувати Зіні Горбач та її подрузі Вірі Чмих, а особливо Грицеві та його родині — за приязнь, людяність і гостинність — як лише зумів, тепло, щиро та щедро, залишившись собою задоволеним, бо листи вийшли непересічними, родинними за змістом і викладом думок... Писання листів було для Янчука тепер чи не єдиною радістю, бо при цьому занятті він хоч натимчас належав таки собі...
Армійська казарма творила з маси або бійців-молодців, що переймалися рабською покірністю, або їхню протилежність — обурених мовчунів, що носили в душах наростаючу ненависть і огиду до оточуючого. Підсилило те розшарування влиття до складу їх досі проукраїнського полку дворічників із-під Москви й Тамбова, зовсім чужих не лише мовою й побутом, а й розбещеністю, вульгарністю, наглістю й грубістю, аж до явного глузу й образ не лише «хахлів», а особливо «чучмеків» та «нацменів», що досі працювали, як правило, на кухні, в коморі чи на конюшні.
Самовпевненість новоприбульців була такою напосідно-наглою, що Янчук не мав сил її терпіти, і часом йому доводилося грозити їм розправою, щоб захистити нещасних. Отоді він уперше збагнув, що то є росіяни, яких він досі знав лише з літератури. Справжні вони — зі сліпим почуттям своєї ганебної й хижої зверхності, вищості та ведучості, і це не вичитані рудименти, а реальність! Мав нагоду не раз переконатись, що вони в більшості горлопани і явно себе переоцінюють... Підсилювало загальну неприязнь до новоприбульців і те, що вони стали часто користуватися відпустками в місто, після яких бахвалилися уговтанням «дурок-хахлушок», слабих на спротив до злуки...
Окрім постійної муштри, безкінечного вивчення складу нової зброї та пойнятого захоплення накресленнями батька-вчителя-друга-стратега-вождя, у військовій частині почастішали вартування біля складів та умовних об'єктів ночами, що суттєво холоднішали. Петра Янчука особливо часто посилали в наряди, які він ледь терпів, тупцюючи від холоду й обачливо ходячи туди-назад по ледь покритій першим сніжком охоронній території, не забуваючи про перевіряльників, що появлялися зненацька і грозили ґавам карою.
Дивлячись на запнутого у прорвану хмару місяця й на латковані блакитно-сірі видива в небі довкруг нього, Петро боляче-плачно малював в уяві свою кохану Лесю та відтворював у пам'яті спільні з нею миті, коли перепели мов батогами били глуху темінь, цвіркуни сюркотіли свої реквієми, а у задзвінні ночі не було чути навіть шереху...
В уповільненім, ніби припнутім часі Янчукові згадувалися почуті ще у дитинстві дядькові Левкові слова про батька, що хвалив січового стрільця Гліба Муравку з Білгородщини, який приєднався був до червонокозаків. Під проводом комдива Якова Кисіля й комісара Михайла Демченка московська ставка підступно відпровадила бійців на північ, щоб там серед овдовілих «кацапок» розбестити всю шаблеву дивізію до банди ґвалтівників-бабаїв і вернути рештки деморалізованих розпустою додому саме тоді, коли вже було майже покінчено із козацтвом — із допомогою землі, яку в голодомор тридцять третього кінцево було відібрано в селян, «за одноголосним бажанням трудівників».
«Мудрим і лукаво-хижим політиком був для великоімперії вождь пролетарів усіх країн Володимир Ленін, учинивши оту криваву вакханалію посланими до Харкова ідолопоклонцями-неділимцями в якості урядовців у піку урядові УНР, із яким щойно він підписав угоду про мир, дружбу й невтручання, повчаючи своїх: що більше ви арештуєте і знищите попівського кодла опозиціонерів нашій революції, то краще, бо певнішою буде наша перемога», — Петрові пригадувалося сказане дядьком Левком тоді, але лише тепер він осягав звірину велич вождевої підлості й огром нещастя народу, долю якого вирішували озброєні до зубів чорносотенці, що були кинуті на рідну землю, як на «європейський воєнний театр».
Міряючи кроками безглузду охоронну відстань, Янчук відтворював у пам'яті ще в дитинстві намальовану уявою із розповідей старших командира бронепоїзда Людмилу Макієвську, обвішану гранатами, шаблею й маузером та похрещену-спеленану реміняччям, що котилася смертю на денікінців і врангелівців через села, міста і степи «за владу Рад» та косила ворожі відбірні лави кулеметними чергами так, що важко було й повірити. Ота героїка сприймалася Петром, як марна жертовність і надаремність, якій не було виправдання, адже тепер лютували ще смертоносніші деспоти, ніж тоді...
Марнуючи час у нарядах, Янчук аналізував і зовсім недавні події, що привернули його увагу. Наприклад, повідомлення по радіо про звільнення поряд з українцями та білорусами латгальців, жмудів, куршів та угро-фінських вепсів і естів. Петро не знав їхніх владарів П'ятса, Лейденера та Манергейма, але мова про них же у політбесіді насторожила його, а ще коли слідом помполіт заговорив про понад мільйонне українське населення у Закарпатській Україні, сімдесятитисячне — у Чехословаччині й сорокатисячне в Югославії, згадавши ще й лемків та кашуб у Польщі, які різняться від українців лише говором. Зафіксував у пам'яті Янчук і нарікання політрука на те, що Югославія відмовилася від допомоги Союзу, а Чехословаччина зневажила якусь із ним домову. Звернув він увагу також, що анексії Судетів Німеччиною політрук називав «приєднаннями».