Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Жар дмухнув мені в обличчя, почулося потріскування, волосся стало дибки.
Горіли ятки. Люди корчилися на землі, охоплені полум'ям, і суха трава миттю починала диміти.
Проти вогню стало видно обриси коней. Вони здіймалися на диби, били копитами в повітрі й сліпо кидалися вперед, ненастанно іржали від страху й люті. Їхні вершники мали шоломи, були озброєні кийками і міцно трималися в сідлах. Ті величезні силуети наносили удари без жалю, без вагань, знову й знову. Поряд зі мною безтямно качалася по землі дівчина, на волоссі їй запеклася кров.
Зойки роздирали ніч.
Вершник, що вдарив дівчину, розвернув свою роз’юшену тварину, крутячи кийком над головою. — Е дром! — крикнув він. Тобто Камінь. Копита його жеребця розтинають повітря, зброя хурчить і бачиться розмитою плямою. Я пригнувся, задер шату до колін і побіг.
Ми всі побігли, кинулися врозсип, як миші у повінь. Побігли у поля, в поблизькі ліси, а вони переслідували нас, обмінюючись умовними покликами, немов мисливці. Книжки з історії можуть розповідати про спалення Нічного Ярмарку в Нуїллені, але вони нічого не розкажуть про жах, про огидний сморід крові й сажі. І про шум… про ті звуки. Біжучи, я зашпортався об камінь і шубовснув у зрошувальний канал, де вода сягала мені по саму шию. Береги каналу були досить круті, щоб дати надію, що кінь не наступить мені на голову, якщо триматимусь ближче берега. Я простягся в болоті, у вухах лящало від зойків.
Тоді повернувся набік, підповз упритул до краю рівчака і втиснувся в багно цілим тілом. По мені тік млявий потічок, червоний у відблисках пожежі. Коні перескакували рівчак, немов орли перелітали. Повіки мені тремтіли, роз'їдені димом. Ближче до світанку пожежа перескочила через мене, випаливши поле, і посунула далі.
Глава п'ятнадцята
Ця Щаслива Земля
Я вибрався з рівчака, немов Лейлін, перша жінка, олондрійська богиня глини. Книга містерій розповідає про те, як вона постала «грудкою, здатною говорити». Вона прокинулася в новоствореному світі, але світ, у який я вступив, був уже старий, такий старий, що не облічити, задимлений, мовчазний. Його волосся встигло посивіти.
Вітер крутив попелом. У тумані, що клубочився з вигону, рухалися примарні постаті; вони нахилялись до землі, наче женці, й шукали, вимовляючи імена крізь ридання.
Я став на коліна і зачерпнув з рівчака трошки каламутної води. Боліло горло, і вода мала присмак вугілля. Відтак постояв і рушив полем, босоніж, бо капці десь загубилися під час втечі. Я повертався до вигону.
Того великого намету, в якому промовляла ангел, не було. Лише жердини стирчали з землі й повільно тліли.
Я блукав поміж тих, хто вижив, і так само, як вони, викрикував ім'я. Мирос. Спазм стискав горло, голос відмовляв, залишився шепіт. Кожне зусилля видати голосніший звук, кожне дихання роздирали горло й легені болем.
Думав, ніколи не знайду його. Думав, що він мертвий. Хоч як вдивлявся, силуету карети ніде не бачив. У центрі вигону, де Нічний Ярмарок був найвелелюднішим, обгорілі тіла годі було упізнати.
Десь там, ближче до центру, я сів. Поруч була ятка, прикрашена довгими стрічками почорнілого мережива. На землі, у попелі валялися монети — темні трикутники, схожі на таємні листи. І намистини, що скотилися з чийогось зап'ястка.
Я поклав голову на коліна і заплакав. Я плакав за тими, хто загинув у вогні, хто прийшов щось купити, щось продати, повеселитися, поговорити з евнеаньї. Плакав за тими, чиї близькі залишилися по той бік хистких дверей і не повернуться з країни мертвих. Плакав за собою. Плакав, бо був переслідуваний духом, загнаний у Долину — і мимоволі став причиною такого великого страждання. Піднявши у якийсь момент голову, побачив розбишакуватого на вигляд молодика, що мав перев'язану брудною ганчіркою голову; в його блідому профілі я упізнав свого товариша.
Я зіп’явся на ноги. І загорлав:
— Миросе!
Замість голосу видобувся якийсь скрегіт.
Спочатку він мене не впізнав. Його погляд ковзнув по мені і, занепокоєний, поспішив далі, видивляючись щось серед руїн. Лише коли я зробив крок уперед, його очі повернулися до мого обличчя, і він побіг до мене, і поривчасто обійняв.
— Джевіку! — прохрипів він.
— Миросе!
— Я думав, ти загинув…
— Твій дядько?..
— Живий, у кареті, он там під лісом. Ходімо. — Він схопив мене за руку і пустився бігти. Але я відставав, задихався, легені стиснуло. Він поглянув на мене. — Пробач, — він теж засапався. — Таки доведеться бігти. Гвардія ось-ось повернеться.