Вибрані твори. Том II
- Автор: Шоу Бернард
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-96882-0-0
- Переводчик: Александр Николаевич Мокровольский
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори. Том II». Краткое содержание книги:
Цезар (обертаючись біля входу до ложі). Час настав, Феровію. Я ввійду до моєї ложі й буду дивитися, як тебе вбиватимуть, коли ти з презирством відмовляєшся від преторіанства.
Він увіходить до ложі. Капітан зачиняє двері й залишається всередині разом з імператором. Метел і решта почету займають місця. Християни на чолі з Феровієм прямують до проходу.
Лавінія (до Феровія). Прощай!
Розпорядник. Почекайте, ви, там! Ви, християни, повинні битися. Ось, беріть зброю.
Феровій (підіймаючи меча). Я помру з мечем у руці, щоб довести людям, що я міг би битися, якби на те була воля Господа мого, і що я міг би вбити людину, яка мене вб’є, коли б я цього захотів.
Розпорядник. Одягни цей панцер.
Феровій. Жодного панцера.
Розпорядник (наступаючи на нього). Роби те, що тобі наказують. Одягни панцер!
Феровій (хапаючи меча погрозливо). Я сказав: жодного панцера.
Розпорядник. Що я маю казати, коли мені закидатимуть, що я послав голу людину битися з моїми людьми, що прибрані в зброю?
Феровій. Молися, брате, й не бійся сильних світу цього.
Розпорядник. Упертий дурень! (Він нерішуче кусає губи, не знаючи, що йому робити).
Андрокл (до Феровія). Прощай, брате, до зустрічі в прийдешньому кращому світі.
Розпорядник (до Андрокла). Ти теж повинен йти. Візьми меча й одягни панцера, який на тебе прийдеться.
Андрокл. Ні, справді, я не можу битися. Я ніколи не міг. Я не можу примусити себе почувати огиду до когось достатньою мірою. Мене кинуть левам разом із цією жінкою.
Розпорядник. Тоді геть з дороги й мовчи. (Андрокл відходить покірливо). Гей, ви, там, чи готові?
Звук труби долітає з арени.
Феровій (нервово здригаючись). Боже, дай мені сили!
Розпорядник. Ага, це лякає тебе, адже так?
Феровій. Чоловіче, немає більшого страху, аніж страх, що його завдають мені ці звуки. Коли я чую звук труби або барабана, або брязкіт мечів, або гудіння катапульти в той час, як летить величезна камінюка, вогонь вирує в моїх жилах. Я почуваю, як гаряча кров підходить до очей. Я повинен іти в наступ, я повинен бити, я повинен перемогти. Навіть Цезар на своєму імператорському троні не буде в безпеці, коли цей дух опанує мене. О браття, молітеся! Підтримайте мене! Нагадайте мені, що моя честь загине, коли я піднесу меч, і мого Господа знову розіпнуть.
Андрокл. Думай увесь час про те, яких жорстоких страждань ти можеш завдати бідним ґладіаторам.
Феровій. Коли людину вбивають, вона не почуває страждань.
Лавінія. Тільки віра може тебе врятувати.
Феровій. Віра! Яка віра? Є дві віри. Є наша віра й є віра вояки, віра в боротьбу, віра, що бачить бога в мечі. А що, коли виявиться, що ця віра сильніша за мене?
Лавінія. Ти знайдеш свою справжню віру в час іспиту.
Феровій. Це те, чого я боюся. Я знаю, що я вояка. Як можу я бути певний того, що я християнин?
Андрокл. Покинь меча, брате.
Феровій. Я не можу. Він улип до моєї руки. Я так само не міг би випустити зі своїх обіймів жінку, що її я кохав би. (Здригнувшись). Хто вимовив це блюзнірство? Не я!
Лавінія. Я не можу тобі допомогти, друже. Я не можу сказати тобі, що ти не повинен рятувати свого життя. Щось є в мене непокірне, що прагне побачити, як ти проб’єш собі дорогу до неба.
Феровій. О!
Андрокл. Але коли ти збираєшся зрадити нашу віру, брате, чому не зробити це так, щоб нікому не заподіяти шкоди? Не бийся з ними, запали фіміам.
Феровій. Запалити фіміам? Ніколи!
Андрокл. Це тільки гордощі, Феровію.
Феровій. Тільки гордощі? Що може бути шляхетніше за гордість? (Почуваючи гризоту). О, я втопаю в гріхах! Я гордий зі своїх гордощів!
Лавінія. Кажуть, що ми, християни, найгордіші люди в світі, і що тільки кволі бувають лагідні. О, я гірша за тебе! Я повинна була б послати тебе на смерть, а я тебе спокушаю.
Андрокл. Брате, брате, хай вони лютують і вбивають. А ми будемо мужні й будемо страждати. Ти повинен іти, як ягня на заколення.
Феровій. Так, так. Це правда. Але не так, як ягня, що його замовляє м’ясник; а як м’ясник, що дав би себе вбити (поглянувши на розпорядника) дурному баранові, що йому він одним рухом міг би відкрутити голову.
Перш ніж розпорядник устигає щось відповісти, оповісник вибігав з проходу, а капітан виходить з ложі і йде по сходах.
Оповісник. Гей, ви, там, на арену! Вона на вас чекає!
Капітан. Імператор чекає. (До розпорядника). Ти над чим це замріявся? Негайно висилай твоїх людей.
Розпорядник. Так, пане. Це християни загаялися.
Феровій (гучним голосом). Брехун!
Розпорядник (не звертаючи на нього уваги). Вперед! (Ґладіатори, що їх виділили битися з християнами, мірним кроком ідуть проходом). Ідіть за ними, ви там!
Християни (чоловіки й жінки, прощаючись один з одним). Будь непохитний, брате! Прощай! Підтримуй віру, брате! Прощай! Іди до радісного блаженства! Прощай! Пам’ятай, ми молимося за тебе! Прощай! Будь сильний, брате! Прощай! Не забувай, що любов Господа й наша любов з тобою. Прощай! Ніщо не може дошкулити тобі. Пам’ятай це, брате. Прощай! Вічне блаженство, любов! Прощай!
Розпорядник (утративши терпець). Виштовхнітьно їх сюди. (Ті ґладіатори, що лишилися, і оповісник пориваються до них).
Феровій. Доторкніться тільки до них, собаки, — і ми всі помремо тут і позбавимо поганців цього видовища. (До християн). Брати, велика година прийшла. Цей прохід — ваш шлях на Голгофу. Зійдіть сміливо, але лагідно й пам’ятайте: жодного докору, жодного вдару, жодного опору. Ідіть! (Вони виходять через прохід. Він повертається до Лавінії). Прощай.
Лавінія. Ти забуваєш, моя черга прийде раніше, ніж ти заклякнеш.
Феровій. Так, це правда. Не заздри мені, що я раніш за тебе спізнаю блаженство. (Він виходить до проходу).
Розпорядник (до оповісника). Гидка робота, чи не так? Чому не можна всіх їх кинути левам? (Він похмуро сідає). Інші ґладіатори байдуже вертаються на свої місця. Оповісник знизує плечима й сідає навпочіпки біля входу в проході коло розпорядника. Лавінія й інші християни, шо їх шматує горе, знову сідають; одні з них тихо плачуть, інші моляться, деякі спокійні й стійкі. Андрокл сідає біля ніг Лавінії. Капітан стоїть на сходах, з цікавістю спостерігаючи за нею.
Андрокл. Я радий, що не маю битися. Це, далебі, були б жахливі муки. Щастя мені усміхнулося.
Лавінія (поглянувши на нього й почуваючи скруху). Андрокле, запали фіміам. Тебе помилують. Хай моя смерть буде спокутою для нас обох. Мені здається, що це я тебе вбиваю.